Тенденції розвитку сучасного українського мистецтва(2000–2020)

ВАСИЛЬ ЦАГОЛОВ
Прополка, із циклу «Українські х-files», 2002
Полотно, олія
СЕРГІЙ БРАТКОВ
Оператор пекла, 2007
Light boxes, металеві бочки, смола

Із 2000 р. почався відлік тих процесів, які ще й сьогодні прийнято визначати саме як сучасні. Це справедливо й щодо розвитку українського мистецтва найновішого часу, огляду якого буде присвячена наша публікація, поділена на дві частини: «нульові» і «десяті». У чому особливості цього періоду? Які історичні події та соціальні фактори вплинули на хід і характер розвит­ку? Яка роль художніх інституцій? Як відбувалася зміна поколінь і тенденцій на рівні образних ідей, формальної мови, тем, видів, жанрів і медійних преференцій? Зрештою, які  твори можна вважати індикаторами цих процесів, котрі й створюють загальну картину їх ціннісного сприйняття?

ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ
Aqua Minerale, 2007
Полотно, олія

Аналіз нульових структурно поєднає в собі логіку різних підходів: за видами мистецтва і часовий, виправданий особливо завдяки виникненню до сере­дини десятиліття на українській артсцені нового покоління й неминучої за цим інверсії в усталеній видовій ієрархії.
Важко не погодитися з твердженням, що певний час живопис вважався профільною ідеєю українського сучасного мистецтва. Проте за всіма експериментами з такими візуальними практиками, як інсталяція, фотографія, перформанс і, особливо, нові медіа, у другій половині 1990-х могла народитися – за аналогією з глобальним контекстом – ілюзія остаточної смерті живопису й тут. Однак живопис – це, за фігуральним висловом відомого куратора Франческо Бонамі, той скелет, який постійно виходить із шафи, і українська ситуація на порозі міленіуму не стала винятком. Уже наприкінці 1990-х в Україні з’являються спроби реанімації живопису. Програмних маніфестів щодо цього ніхто не видавав, але майже одночасно низка київських художників, що пережили вже на той момент свій апогей постмодерністської «нової хвилі» (Арсен Савадов, Василь Цаголов, Олег Тістол, Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков), повертається до свого першого покликання, утім, уже оглядаючись на досвід, набутий насамперед у роботі з новими медіа та фотогра­фією. Дуже активними щодо такого повернення виявились і одесити: Олександр Ройтбурд, Едуард Колодій, Володимир Кожухар, Олександр Панасенко та Ігор Гусєв. Так в українському мистецтві виникає феномен постмедійного живопису, що буде помітним і після міленіуму. Нова картина стає вмістилищем для всілякого змішування й рекомбінації зображень з якогось уявного інфобанку, напрацьованого вебдизайном і комп’ютерними іграми, кіно та анімацією, відеокліпами та рекламою… Показовими у відображенні цієї тенденції є «Виставка картин» та експозиція «Юля нікуди не виходила», що відбулися в Одесі на самому початку десятиліття. Так, у циклі Панасенка «Фабрика з переробки візуальних образів», що демонструвався там, людина перестає бути тілесною істотою, модифікуючись у декоративну плоть зі штучною гримасою, ніби нагадуючи про всюдисущі рекламні білборди.

АРСЕН САВАДОВ
Супутник, 2002
Полотно, олія

І все-таки серед прийомів українського живопису цих років – не лише ті, що впадають в око і прямо відсилають до кіберпростору, екрана чи журналу. Надати йому нової динаміки виявилася здатною і стара мова реалізму чи академізму, але, звичайно, піддана переробці із симуляційної позиції. Такий метод чітко простежується, приміром, у Цаголова, котрий на початку нульових створив великі живописні цикли «Українські Х-files» і «Кожному своє». У полотнах циклу автор дотримується тієї думки, що при ревізії фігуративної картини корінних змін потребує не форма, а предмет і характер оповіді. Тому його «академічний» живопис – ніякий, тобто свідомо девалоризований, адже академізм – нейтральний щодо формальної виразності, а це дає змогу сконцентруватися на головному – сюжеті. Однак при всій своїй «реалістичній» правдоподібності це візуальні оповідання-небилиці. Зберігаючи зовнішні родові ознаки картини, художник, по суті, симулює її – залишені то тут, то там неторкнутими фрагменти полотна відіграють роль «слідів розірваності» картинного простору. Змістом «файлів» стає гіпертрофована релігійність, посилені есхатологічні настрої, одержимість ідеєю існування позаземних цивілізацій… Цаголову вдається сплести все це в захопливий, іронічний наратив, який можна означити як «пара­нормальний реалізм». У серії «Блукаюча куля» художник застосовує свою нову мову в іншій тематичній площині – у його улюблених кримінальних сюжетах а ля Тарантіно, а в циклі «Фантоми страху» пародіює поширений хід, що використовується, зокрема, у західному кіно, – появу незвичайних персонажів у повсякденності. Героями сюжетів виявляються тут Баба Яга, Кощій (Чахлик) – злі духи казок, які тепер «мешкають» у підземеллі Метро. Незважаючи на відсилання до кіно, Цаголов зводить спец­ефекти до мінімуму, щоб не перевантажити структуру самої картини. Цей поворот до казковості як нова міфологія був узагалі притаманний українському живопису першої половини нульових. Він збігся із загальною тенденцією інфантилізації у світовій культурі, що особливо виявилася в численних блокбастерах у жанрі фентезі, таких як «Гаррі Поттер», «Володар перснів», «Хроніки Нарнії: Лев, чаклунка та чарівна шафа»…
Однією з найхарактерніших таких робіт стала «Русалка» Гнилицького. На ній зображена підводна колізія: русалка явно прагне потрапити на якусь підводну дискотеку, її не пускають, і в пориві бажання олюднитися вона експресивним рухом розкроює навпіл свій риб’ячий плавець – нова, віктимна, нота в класичному міфі. Художник упродовж цього десятиліття, з одного боку, віддає перевагу псевдонаративному живопису, перекодовуючи міфологеми й семантику персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок та легенд (Чебурашка і Крокодил Гена, Штірліц і Мюллер, Фантомас, Дракула), з іншого – «іконізує» дрібні побутові предмети: склянки, унітази, відкривачки, тенісні м’ячики, вінілові платівки, збільшуючи їх до безглуздих, нефункціональних розмірів. Також об’єктами зображення найчастіше стають старі, покинуті речі, інтер’єри з предметами, але без людей: холодильники і мотоцикли, банки з-під консервацій, лампи, стільці, штори, драбини… Ефект обманки, підкреслено реалістичне письмо – це лише зовнішня форма, оболонка, за якою магія дивної і незбагненної «речі-в-собі». Художник ніби відтворює в такого роду полотнах, говорячи словами Жана Бодріяра, «сон у тотальній ірреальності його детальної точності».

ВОЛОДИМИР КОЖУХАР
Із циклу «Моє СРСР», 2006
Полотно, олія

У полотнах Кожухаря, об’єднаних назвою «Не іграшки», розгортається якийсь будуарний серіал: фетишизовані іграшкові монстри перетворюються на вуайєрів, що «підглядають» за сценами злягань. У проєктах живописця початку 2000-х «Point», «Моє СРСР» фокус звужується, місце звичайної перверсії займає ностальгія. Художник мандрує не лише в паралельних оптичних вимірах, а й у часі, вихоплюючи абсолютно непримітні місця як інтенцію поступового віддалення від світу, відходу в себе. Ця мовчазна реальність непоказна й маргінальна, схована від очей людських: промзони, залізничні розвилки, закинуті склади та гаражі… Ретроспекції в Кожухаря схожі на сновидіння – і в цьому він близький до Гнилицького, – медитативні туманні напливи минулого в поетичному кіно.

ОЛЕКСІЙ САЙ
Квіти. Із циклу «Excel Art», 2008
Алюміній, кольоровий цифровий друк

Скрупульозний, на межі натуралізму, живопис Юрія Пікуля («Веселіше», «Під’їзд») наскрізь прозорий у своїй вихолощеності; він відкриває погляду спостерігача підкреслене спустошення сенсів, їх тотальну очевидність. Прихований сенс, який полягає в тому, що прихованого сенсу немає, очікуване подвійне дно – відсутнє. У полотні «Помилка, помилка, помилка, ще помилка, ще раз помилка» Пікуль із сумною іронією викриває латентну суперечність між декларованою суспільством і церквою системою цінностей і повсякденною, паралельною мораллю, яка отримує таке ж схвалення суспільства.
Період нового живопису Савадова започаткувала сюрреалістична картина «Супутник», написана в 2002 році. Повернення до цього медіума характеризувалося таким для нього нововведенням, як трансмедійність. У, як завжди, видовищних, багатослівних полотнах, серед яких слід виокремити «Пленер», «Вініл», «Фіо Ленд», крізь живописну основу проступають відголоски своїх же попередніх фотосесій. Усе це змішується в загальному картинному галюцинозі, часто з нальотом дадаїзму й містики. Масштабне полотно «До серця» – програмне в таких пошуках художника. В езотеричних традиціях, до яких він апелює, серце вважається центром буття й місцем перебування чистого, трансцендентного розуму. Композиційно картина нагадує схеми Богоявлення, а її центром стає «Серце Ісуса», тільки вже зі зміненою іконографією – замість гострих променів і язиків полум’я воно оповите смугастими краватками.

ОЛЕКСАНДР ПАНАСЕНКО
Із циклу «Фабрика з переробки візуальних образів», 1998
Полотно, олія

У картинах Ройтбурда, зібраних у нульові в його нову «Пінакотеку» (так називалась одна з його виставок), часом здається, що він відходить від своєї попередньої захопленості надто важким міфологізмом, численністю цитат і метафоричних висловів у бік більшої безпосередності й життєвості. А інколи, навпаки, створюється враження, що він знову опинився в полоні вигадливих символічних структур і цитат, які зміщують сенси. Роботи із циклу «Ройтбурд vs Караваджо» побудовані на зіткненні двох метод, коли на музейні алюзії накладаються поверхні безсвідомого експресивного письма в стилі «каляк-маляк» Мішеля Баскіа. Характерна риса низки творів художника цих років у тому, що він вдається до присвоєння назв хрестоматійних робіт, абсолютно не прив’язуючись до їхнього змісту. Пишуться цілковито нові автентичні картини, до яких просто прикладаються старі «ярлики». Так з’являються його «Збитий ас», «Мати партизана» чи «Бар у Фолі Бержер».
Медійні засади, що інтерпретуються Гусєвим чи то на змістовому, тематичному, чи на технічному рівнях, відчутні в багатьох його живописних проєктах описуваного десятиліття: «Скарги на спам», де у, здавалось би, звичайному автор знаходить привід для іронії та виставляє загальноприйняті поняття в несподіваному ракурсі; «Травесті СРСР», де він «змінює» орієнтацію улюблених радянських кіногероїв, удаючись до «рольової гри» з відомими кінокадрами й використовуючи багатошарову технологію (друк на полотні з подальшою пропискою); «Кібернаїв», де комп’ютерними, цифровими засобами імітує живопис, усвідомлено створюючи певний поппродукт. І майже завжди він залишається художником, якому не чужі дотепність, пародійность, стьоб, що засвідчили, наприклад, такі його проєкти нульових, як «Художник – заручнику», «Приколо­френія», «Зворотний бік живопису».
У живописних циклах Тістола в 2000-х чітко проглядається інтерес, з одного боку, до можливостей «телереалізму», з іншого – до традицій і методології того-таки попарту, коли він у проєкті «Ю. Бе. Ка», тиражуючи, фетишизує такий, приміром, символ, як пальма. Художник не приховує, що активно використовує для своїх зображень (ідеться про цикл «Телереалізм») телевізор чи фотомильницю. Проте живописець не просто присвоює теле,- фотообрази, а здійснює при цьому цілий ланцюжок медійних маніпуляцій, щоб за всім цим легким, безавторським, підкреслено аннігільованим письмом глядач відчув уже принципово нову комунікаційну якість. «Показне самознищення художника – просто хитрий тактичний хід у боротьбі за владу над реальністю. Чим холодніший медіаобраз, тим вищої температури спів­участі художника і глядача він потребує, щоб відбутися. Це – принципово відкритий образ», – справедливо вважає арткритик Вікторія Бурлака.

СТАНІСЛАВ ВОЛЯЗЛОВСЬКИЙ
Sаlus Revolutionis – Suprema Lex!!!
Із циклу «Шансон-арт», 2006
Текстиль, тонований чаєм, кулькова ручка

Живопис львів’янина Андрія Сагайдаковського, гротескний у своїй образності, манері та використовуваних матеріалах (звичайно це старі килимки, а серед пігментів нерідко навіть харчові), перевертає загальноприйняте сприйняття реальності, змушує глядача засумніватися в однозначності повсякденного існування. Матрицями імітованої реальності виступають у нього численні зображальні ряди, привиди, що заповнюють повсякденність убивчими банальностями. При всій удаваній розкиданості, у живопису Сагайдаковського простежується кілька наскрізних – тематично, стилістично – циклів. Насамперед це роботи, що об’єднуються грифом «Анатомічні штудії» – експресіоністичні за письмом, не яскраві, але з ускладненим монохромом, а також картини, які входять у серію «Штудії», з динамічними, безглуздими, подекуди афектними позами та мімікою постатей і облич. У багатьох творах – ледве прочитувані, умисно змазані тексти або чіткі (під трафарет) імперативні вказівки, що відіграють скоріше візуальну роль, ніж безпосредньо змістову, – тут ще один із важливих елементів контрасту зображення і слова, і в цілому – колажної розірваності образу.
Окрім фігуративного живопису, в Україні 2000-х залишалася помітною і абстрактна тенденція. Вона відіграла свою домінуючу роль у попередньому десятилітті, коли трапилася пауза з фігуративом, і була передусім пов’язана з творчістю п’яти художників, що входили до угруповання «Живописний заповідник» (Анатолій Криволап, Тіберій Сільваші, Олександр Животков, Микола Кривенко і Марко Гейко). Після міленіуму вони позиціонували себе вже переважно індивідуально. Диптих Кривенка «Світло в серпні» вражає витонченою і прозорою гамою, ліричністю настрою; панорами Животкова з мотивом доріг, навпаки, будуються на тональному контрасті колірних плям; а великоформатна «Шкіра живопису» Сільваші приваблює килимовим принципом покриття своєї фарбової поверхні, що створює ефект­ний цілісний гештальт. Сільваші наважився й на досить радикальний експеримент, який розсуває межі картини, затягує її вже в розширене поле інсталяції, коли в проєкті «Живопис» у Центрі Сороса, у Києві, залучив як живописний увесь простір галерейного залу, включаючи стіни, склепіння й підлогу. На ній художник розмістив басейн з водою, у якому відображалась і вібрувала синь цієї суцільної абстракт­ної «фрески».

Ілля ЧИчкан
Кролики. Із серії «LSD», 2000
Кольорова фотографія

Фотографія, що стрімко увірвалася в 1990-ті в українське мистецтво й потіснила на якийсь час живопис, що мав тут певні привілеї, у нульові відзначилася появою низки значущих проєктів. Серія Бориса Михайлова «Футбол» створювалася за принципом аматорського домашнього фотоархіву, який поповнюється весь час, залишаючись незавершеним, відкритим. Інсталювання цього проєкту включало в себе типологічно й технічно (кольоровий і чорно-білий друк) різні знімки, зроблені в тому числі на нудистському пляжі в Берліні чи в середовищі футбольних фанів. Постановочна частина проєкту ґрунтується переважно на сексуаль­них, фрейдистських інтенціях, як і на обіграванні метафор, архетипів та міфологем, базових для такого поняття, як «Метафізика футболу», – саме так, до речі, називалося й популярне дослідження культуролога Вадима Руднєва.

Гліб Катчук,
Ольга Кашимбекова
Оксамитовий лабіринт, 2005
Відео

Герої фотосерій Сергія Браткова – дуже реалістичні, природні, та водночас відтінок картинності, як і перетримка кольору, надає зображенням якоїсь надмірності. Нестримність його персонажів компенсована систематизмом авторської подачі. Він майже завжди зберігає інтонацію стриманої іронії та гри, а його герої – зовнішню незворушність, оскільки перебувають всередині звичного для них життєвого простору, позують на його тлі, ніби не помічаючи, як реальність перетворюється на знак самої себе. Для харківської школи фотографії, до якої належить Братков, завжди був характерний гостросоціальний момент, але тут також часто було складно провести грань між документальним і постановочним поглядом. Харків’яни часом навіть у репортажних зйомках так по-режисерськи вивірені, що створюється ефект спонтанної постановочності, коли стираються межі і практично неможливо відділити документ від театру. Ключовий для нульових фотопроєкт художника отримав назву «Україна», який він продемонстрував у PinchukArtCentre. Кадр із цього проєкту – «Хресний хід» – він побачив і зафіксував у сільській місцевості серед пустельного, мінімалістського пейзажу. Панорамність композиції, віддаленість лінії горизонту, де й тягнеться процесія, породжують роздуми про стан руху, який постійно повертається, і метафізику застиглого простору. Як філософськи зробив висновок сам художник, «люди йдуть із одного місця і приходять у те саме місце», – «із одних людей в інші люди». Другим важливим проєктом художника, безперечно, можна вважати його фотоскульптури («Оператор пекла», «Палаци – робітникам!») для українського павільйону на Венеційській бієнале в 2007 р., підготовчий матеріал для яких він зняв на металургійних гігантах Цент­ру і Півдня України.

Жанна Кадирова
Проломи, 2009
Керамічна плитка

Один із фундаментальних проєктів Арсена Савадова кінця 1990-х – «Колективне червоне», що включає в себе численні знімки, дія яких відбувається в залитих кров’ю цехах м’ясокомбінату, і відсилає до алюзій міфу про Мінотавра, був продовжений ним і в нульові. Лише події перемістилися вже в гущу багряної демонстрації комуністів. Ці цикли – не просто фотографії, а швидше розгорнуті перформанси, зняті у фотографічному ключі. Неодмінними складовими для художника в цих фотозображеннях стали епатажність і шок, які з найбільшою силою проявилися в його проєкті «Книга мертвих». Фотосерія «Кокто», незважаючи на те, що він звертається до образу з пантеону «світових страшилок» – ядерного вибуху, зовні більш м’яка й навіть меланхолійна. Але це – лише видимість, модна гра, і тут, на думку самого автора, «зміст залишається попереднім. Самотність, пустота, розгубленість, духовна нудьга – ось механізм репрезентації фантомів в епоху розваг». Ці слова можна віднести й до інших фотопроєктів художника першої половини нульових: «Ангели», «Караїмський цвинтар», «Last Project».
Фотографічні серії Юрія Соломка («Планета людей», «Регенерація») заторкують тілесну проблематику, але в трактуванні ніби вторячи назві одного з творів Йозефа Бойса «Покажи свої рани». Звідси – усе той самий неминучий елемент візуального шоку, який можуть викликати ці знімки. Але він не самодостатній, і роботи, власне кажучи, не тільки про нього. Образи серій розкриваються в регістрі перетікання категорій «трагічне – потворне – красиве». У «Планеті людей» пом’якшувальним контрапунктом стають географічні карти (ноу-хау цього художника), що відіграють роль особливої тілесної оболонки. Граничний, часом навіть огидний тілесний натуралізм у «Регенерації» компенсується сентиментальністю свідомо оголюваного академічного гламуру. Тіло, втягнуте в процес маскарадної гри, студійного, драпованого шоу, стає тут ефектним пластичним «протезом» фантома позбавлення, що проривається зсередини.

Арсен Савадов
Із серіїї «Last Project», 2003
Кольорова фотографія

Зародження іншої тенденції фотографії, на яку рано чи пізно не могла не вплинути цифрова епоха, що повсюдно набирала обертів, уособлює серія Wireframe Івана Цюпки, знята ним у 2002 році. Фотографії серії – це імітація комп’ютерного 3-D моделювання, гра з глядачем у віртуальність. Художник доводить до абсурду ідею підглядання за штучно ув’язненими в просторі суб’єктами, яких, за велінням режисера (аніматора), можна спровокувати на будь-яку потрібну поведінку. Відточена досконалість комп’ютерної графіки не залишає шансів реальним образам, копія затьмарює оригінал і стає естетичним орієнтиром. Тепер уже не комп’ютерні зображення наслідують своїх прообразів, а навпаки, – реальність намагається себе реабілітувати, апелюючи до цифрового ідеалу.

Василь Цаголов
Кощій. Із серії «Фантоми страху», 2003
Полотно, акрил

Олексій Сай – один із небагатьох художників на українській артсцені 2000-х, які послідовно розвивали нову художню мову. Він почав шукати поезію у, здавалось би, мертвому цифровому зображенні, плоті від плоті життя мегаполіса й «офісного планктону». На великих принтах, традиційно вже для нього задуманих у програмі Excel і виконаних фотоспособом, з’являються монументальні краєвиди великих міст, заводів, вічнозелених лісів і барвистих луків. Раціонально організований світ перетворює людину в частину себе, зводить до набору літер і цифр, підпорядковує собі. Як влучно відзначає критика, це – не людський погляд на світ, це (швидше) – спокійний і відсторонений погляд машини. Сай укотре доводить: якби не було спостерігача, не було б і того, за ким спостерігають, і те, що ми бачимо, залежить лише від нас.
Чимало відеоробіт початку 2000-х було побудовано на запозиченні класичних творів світового кіно чи інших відеоматеріалів із подальшим авторським перемонтажем. Піонером українського відеоарту такого роду можна вважати Ройтбурда, який створив ще наприкінці 1990-х фільм «Психоделічне вторгнення панцерника “Потьомкін” у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна», що являв собою саме таке «переформатоване кіно». Цей метод був продовжений автором у відео «Ерос і Танатос перемігшого пролетаріату в психомоторній параної Дзиги Вертова», показаному в 2001 році. Тут у тканину класичного «Кіноока» органічно вплетені вставки найрізноманітнішого матеріалу – аж до німецького порно. Усе це зведено до спільного знаменника – естетики фільму Вертова і приправлено чималою часткою специфічної брутальності, що робить фільм ще динамічнішим і гострішим. За «Еросом і Танатосом…» вийшли «Льодове побоїще» і «Механічний балет» – інші твори з тієї самої лінії, створені сучасним автором «з допомогою» того-таки Ейзенштейна – у першому випадку, і Фернана Леже – у другому.
Ще одним прикладом цитатності в українському відеоарті стала відеоінсталяція Олександра Верещака та Маргарити Зінець «Крила голуба», що складалася з двох екранів, на кожному з яких був розміщений один з учасників діалогу, запозиченого авторами із західного кінематографа. Змінювані голови чоловіка і жінки, які у звичайному кіно сприймались би на одній площині, тут вступають ще й у просторові взаємовідносини, розміщуючись під кутом одна до одної. Ілюзорність діалогу лише підкреслює його фатальну неможливість по суті. Відео Гліба Катчука та Ольги Кашимбекової «Оксамитовий лабіринт» було знято в останню ніч перед демонтажем наметового табору протестувальників під час Помаранчевої революції, що протягнувся від Бессарабського ринку (саме звідти починає рухатися камера) до Майдану. В основну візуальну канву, яку можна визначити жанром road, вплітаються елементи комп’ютерної анімації, унаслідок чого хронікальний образ набуває ознак художньої містифікації.
Іншою помітною тенденцією в українському відео на пограниччі століть став безмонтажний підхід. У цьому разі художники, навпаки, використовували мінімальну кількість відеоефектів чи зовсім обходилися без них. Характерною роботою такого роду є відеоінсталяція Іллі Чичкана на тему «із життя кроликів». Прикмета гібридного часу – окрім стробо­скопного відео, проєкт включав у себе велику фотоісторію. Кролик в Чичкана веде себе «зовсім як людина», симулюючи цю людяність, і тим самим є образом підробки, фальшпанелі, у конструюванні якої досягла таких успіхів масова культура. Ще одним прикладом безмонтажного методу стало відео художника Song, що нагадує кліповий ґеґ, де вже новий персонаж – велика риба в чиїхось руках ритмічно відкриває рот під важкий звук німецької групи «Рамштайн».
Медійний вектор у своїй багатогранній творчості в означене тут десятиліття Олександр Гнилицький активно розвиває в дуеті з Лесею Заяць як «Інституцію нестабільних думок». У своїх програмних проєктах, серед яких – «Візуальний вініл», «Кімната», «Медіакомфорт», дует знаходить оригінальну технологію балансування між реальним і синтезованим світами. Свої дії художники переважно іменують «кіне­матографічною медитацією», унаслідок якої звичайнісінька реальність несподівано може обернутися своєю психоделічною стороною. «Візуальний вініл» – це мультимедійний перформанс із застосуванням аналогової анімації, ексклюзивна версія поєднання танцювальної музики, відео, кінетичної скульптури, перетворення діджейського сайту в специфічне художнє шоу. Це простий, але ефектний оптичний трюк, коли реальні речі оживають на очах у глядача, при цьому автори повністю ігнорують цифру.
Неокласичні та мультимедійні основи синтезує також Віктор Сидоренко в інсталяції «Жорна часу», що представляла український павільйон на Венеційській бієнале 2003 року. Особливість відеомови, яка відчутно проявилася в цьому проєкті, – також гра на межі ілюзії і реальності, що прагне передати стан, викликаний вже «ірреальними модальностями»: фантазією, сновидінням, галюцинацією, спогадом, анімацією. «Жорна часу» включають у себе і фільм, і фотографії, і відображене в дзеркальній площині зображення, де одночасно присутні статичне і динамічне, де роздвоюються фігура, обличчя глядача, роб­лячи саме сприйняття свого роду оптичною інтерак­цією і розширюючи, розсуваючи межі простору, в якому це сприйняття здійснюється. Дзеркало в мистецтві часто служить як перехід в інший, фантазматичний вимір, «задзеркалля». У ролі ключового символу й змістового корелята, «філософського каменя» інсталяції виступає кристал, який здавна пов’язують із чистотою, довершеністю, але і ясновидінням, космогонією, чимось надприродним, таємничим. Тут це конусоподібний об’єкт, штучний кристал – люмінофор, який під впливом ультрафіолету світиться якимось особливим, магічним світлом.
Серед проєктів нульових варто виокремити й такі, в основі яких лежить графічне малювання. Один із них – «Китайський еротичний щоденник» Влади Ралко. Художня привабливість цього щоденника в тому, що в ньому немає «китайщини», тобто немає стилізаторсько-культурної спокуси. Це, за визнанням художниці, погляд на «базарний Китай». Утім, це й не вестернізовані замальовки з натури, а швидше візуальні відчуття й асоціації «з приводу», що також ідуть від спостерігача, як і з «внутрішнього кіно» самого автора. Водночас трепетна, жива поверхня цих малюнків, «пустотна» багатозначність паперового тла, проникливість і гострота в деталях – свідчення їх невідчуженості від дзенської візуальної традиції на глибинному рівні. У щоденнику Ралко еротичне невіддільне від тілесного. Цікавий момент – відсутність у багатьох фігур різних частин, кінцівок тіла і концентрації погляду на corpusе як такому: саме тут і фокусується, фрагментується головна еротична точка зображення.
Станіслав Волязловський (1971–2018), художник із Херсона, сам придумав назву для своїх численних серій – «шансон-арт». У них відчутні стилістика лубка, тюремних тату, дитячих малюнків, відголоси чорного гумору, радикальність високого божевілля. Герої його творів – від відомих, харизматичних чи одіозних політиків до жертовного короля шансону Михайла Круга і просто якихось дівчаток без ніжок або медсестер. Так, зображення Юлії Тимошенко, з пов’язкою через ліве око, – це свого роду гібрид пірата, Статуї Свободи і русалки. Віктор Ющенко перетворюється на Козака Мамая, із незмінними канонічними атрибутами (кінь, шабля, спис…), тільки замість чарки вина виникає інший іронічний стереотип, адаптований, сказати б, до факту біографії, – бочечка меду. Суттєва причина підвищеного градуса образного впливу творів художника – їх технічна незвичність, значною мірою навіть екзотичність. Скрупульозний рисунок, що імітує аматорський, наноситься на аркуш паперу чи старі секонд-хендівські простирадла, наволочки, тоновані розводами чаю, кульковою ручкою. «Шансон-арт» – це своєрідна, близька до мистецтва аутсайдерів рефлексія на навколишній безглуздий світ маскульту. Немаловажна риса творів Волязловського – крім візуальної насиченості, вони несуть у собі й чималу частку інфернального літературного супроводу.
Тривалий час акціонізм перебував у тіні інших видів і процесів сучасного українського мистецтва, хоча періодично й траплялися в цьому ключі окремі проблиски, які заслуговують на особливу увагу. Якщо говорити про першу половину 2000-х, то мова передусім про такі перформанси, як «Це ще не свобода», «Механічна анатомія звуку» Влодка Кауфмана (цей львівський художник цілеспрямовано зай­мався перформативною діяльністю і в 1990-х), «ХТЗ (Хочу тебе закопати)» Вікторії Бегальської. Усе різко змінилося до середини нульових, коли в країні відбувся новий соціально-політичний злам. Восени 2004 р. велика група молодих художників брала найактивнішу участь у Помаранчевій революції. Базовою лабораторією стали для них зали великого соросівського Центру сучасного мистецтва в Києві. Результатом такого спонтанного колективного дійства стала виставка з абревіатурою «Р. Е. П.», а в повному прочитанні – «Революційний експериментальний простір», і майже відразу створилася однойменна художня група. Вона позиціонувала себе як нова генерація українського мистецтва (Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнецов, Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька і Лада Наконечна). Учасники групи вибрали публічний вектор, прикриваючись іміджем якоїсь інституції-паразита. Використовуючи стилістику, тактику, прийоми та атрибути майданної політики (вуличні маніфестації з мегафонами і транспарантами, агітаційний намет, прапори, спе­ціальні білі костюми, листівки), художники в ході своїх акцій входили всередину реального натовпу протестуючих – очевидці нерідко плутали справж­ній мітинг з інсценованим.

Лада Наконечна
Червона доріжка на Театінерштрассе. Мюнхен, 2009
Проєкт у публічному просторі

Отже, очевидна зміна, що відбулася на рівні художньої ментальності поколінь, полягала саме в тому, що на перший план вийшла соціальна складова. Незважаючи на те, що більшість художників групи отримала академічну освіту, акцент у їхній творчості був перенесений у бік документалістики, відео і перформансу. В акції «Під килимом» вони прийшли протестувати на вул. Банкову, під будівлю Адміністрації Президента. Акція мала характер «інтервенції»: опротестовуючи рішення, які приймаються проти цивілізованих схем, художники організували метушню під ковдрою, викрикуючи гучні заклики до того часу, поки до них не вийшли незадоволені представники Адміністрації. У другій половині десятиліття група розробляє також довгостроковий і варіативний проєкт «Патріотизм», який включає в себе набір графічних знаків, що відповідають різним словам та поняттям, і дає змогу використовувати ці знаки для створення візуальних оповідей, переважно у вигляді настінних розписів. У «Патріотизмі» локальна проблематика стає темою універсальної комунікації. Цей «есперантистський» за духом проєкт спрямований на усунення складностей перекладу й утопічно орієнтований на розмову про відмінності спільною мовою.
Було б неправильним випустити з уваги індивідуальну творчість, якою учасники групи не переставали займатися. Кадирову в її скульптурах захоплює повсякденний побутовий матеріал – кольорова керамічна плитка. Збільшені до аномальних розмірів образи щоденного вжитку, щось на зразок зім’ятих сигаретної пачки, дорожнього знака, шкільного глобуса, пластикової палички для розмішування, чи «діаманти» в кахельному виконанні набувають одночасно грубуватої, але і якоїсь непідробної, природної краси. При цьому їй вдається, експлуатуючи, здавалось би, банальний будівельний матеріал, щоразу відкривати тут нові змістові й пластичні нюанси. У деяких творах з’являється улюблена художницею потріскана креш-фактура, і далі вона йде шляхом абстрагування, емансипації її формальної виразності. Якість самодостатності формального особливо відчувається в серії «Розломів», де імітуються тріщини від «ударів» у скульптурі кубів і
рельєфних декоративних плитах.

Тіберій Сільваші
Малярство, 2000
Інсталяція, змішана техніка

Наконечна не боїться працювати з простором, причому в режимі work in progress, тобто мистецтва «тут і тепер», яке не залишається у віках, а приречене бути невдовзі стертим, витісненим наступним актом, який також можна вважати художнім. Простими засобами, як, приміром, рисунок графітним олівцем по стіні (проєкти «Три точки думки на загальне поле і три можливості його придбати», «Місце»), Наконечна досягає складних візуальних і оптичних ефектів. Її роботам притаманна понятійна ясність форм і прихований другий план. При цьому їй вдається надзвичайно делікатно об’єднати концептуальне і естетичне, інтеракцію і спостереження – ідеться про вуличний проєкт «Червона доріжка».
Подарункові тарілки з малюнками в дусі естетики медичних інструкцій сталінської епохи – візуальна основа проєкту Кадана «Процедурна кімната». По суті, це «подарунковий варіант» тортур, ніби адресований МВС як протистояння лубочного фасаду епохи тоталітаризму і його садистського нутра. Проєкт Кадана викриває феномен відсутності документацій насилля, але водночас порушує тему прихованих тортур у сучасному світі, не викорінених до цього часу. Усе це схоже на садомазохізм, сприйнятий з усмішкою, адже іронія – можливо, найкращі ліки від фантомних болів минулого. Тарілки – частина великого проєкту в міському середовищі, який, окрім теми насилля, порушує загальну з нею проблематику тілесності, діалогу з тілом.
Як і репівці, харківська група SOSkа (Микола Рідний, Сергій Попов, Анна Кривенцова, Белла Логачова і Олена Полященко) також працює в цей час в активному соціальному напрямі. Формування групи відбувалося під помітним впливом іменитого харків’янина Бориса Михайлова, з яким один із учасників групи, Микола Рідний, навіть робив спільний проєкт «Українська готика» про молодіжну субкультуру. Цей проєкт вплинув на естетику показового для SOSkи циклу «Мрійники», також присвяченого такій темі й продемонстрованого в одному із залів PinchukArtCentre.
У цій же інституції, яка з другої половини нульових стала відігравати провідну роль у художньому житті країни, був показаний відеофільм Be Happy, знятий Миколою Рідним спільно з Беллою Логачовою в 2005 році. Він ніби продовжує відому серію Case History Михайлова про харківських безхатьків. Молоді автори також зняли фільм про будні знедоленої жінки. Та коли Михайлов показує життя дна як «історію хвороби», важкої, темної і патологічної, то вони, навпаки, спробували створити образ «позитивного» безхатька – показати сумний репортаж і передати драматичність через наївний оптимізм. На хвилі нескінченних українських виборів група SOSka створила іронічний «злободенний» проєкт «Вони на вулиці» – сценки, які пародіюють політичну «мильну оперу», з головними героями, у яких замість облич – пінапи відомих лідерів української політики. Відеоінсталяція «Поминки», де були задіяні справжні професійні плакальниці, – метафора оплакування знакових творів мистецтва ХХ ст., які беруть початок з авангарду, символом якого групою вибраний «Фонтан» Дюшана, і закінчуються репрезентативним гламурним мистецтвом, квінтесенцією якого вважається діамантовий череп Херста. Тут SOSka ставить суттєві для мистецтва питання: чи варто твердити про смерть авангарду, в якому й закорінений contemporary art? Чи остаточно ринок поглинув мистецтво?
Індивідуальний проєкт Рідного «Паспорт» перекликається з акцією «Під килимом» групи Р. Е. П. На знак протесту проти принизливої процедури видачі віз українцям в країни Євросоюзу, художник ліг на тротуар біля посольства Німеччини й задокументував, як його звідти випроводжали охоронці.

Група SOSка
Поминки. Фрагмент інсталяції, 2009
Лайт-бокс

Але ідея колективних дій у молодому українському мистецтві другої половини нульових не тільки не вичерпалась, а навпаки, зміцнилась. Стало з’являтися все більше об’єднань, а сам Р. Е. П. від ідеї групового художника прийшов до концепції колективного кураторства, яка знайшла своє втілення в проєкті 2007 р. «Штаб». У вже згадуваному вище київському Центрі сучасного мистецтва було здійснено спробу під кураторською егідою групи Р. Е. П. зібрати в одному виставковому просторі схожі спільноти, такі як Тоторо, група стріт-артистів «Пся Крев», херсонські художники, об’єднані навколо центру «Тотем», та сама група SOSka. А на межі десятиліть була створена кураторська «Худрада», про виставки якої мова піде вже у продовженні статті.

Скульптурні симпозіуми України доби Незалежності: шлях люмпенізації?

Юрік Степанян
Скіф’янка. Міжнародний скульптурний симпозіум у Донецьку, 2013
Вапняк

Понад тридцять років пленерного руху скульпторів України, що став не стільки свідоцтвом зростання образо­творчої культури, скільки детектором толерування коливань ринкової валоризації національного культуротворення, виявили сталу тенденцію наполегливої люмпенізації під прапором демократичної свободи мистецького волевиявлення. Тож відома іронія класика німецької філософії про те, що присутність одного скіфа серед філософів Греції ще не наближає всіх скіфів до грецької культури, адже «якщо окрема особа не пов’язана межами нації, то нація в цілому не стає вільною від того, що стала вільною окрема особистість», підтвердилася у 2020 р. фактом здачі позицій навіть переконливими послідовниками «скіфських інтересів» (серед них і В. Гутиря, який адаптував апропріацію авангардних прийомів, зачиняючи останню шпаринку для справжнього духовного розквіту образотворення нації).
Мабуть, тому сьогодні незручно згадувати, що починався пленерний рух зламу 1980–1990-х потужним стартом на хвилі Незалежності, коли мистці щиро були вмотивовані пошуком образотворчого ґештальту загальнонаціональної ідеї (симпозіуми в Горлівці, Івано-Франківську, Києві, Одесі, Тернополі, Чернігові).

Учасники симпозіуму і Сергій Тарута (Партеніт)

Проте після міленіуму скульптори марили вже більш привабливими з монетарної точки зору міжнародними симпозіумами, де спочатку заважала есенціальна пластична неспорідненість світоглядних епістем західному техноїдному досвіду, через що недотичні contemporary-алгоритму ескізи україн­ців масово відхилялися конкурсними журі. Та вже наприкінці двохтисячних кон’юнктурне коригування нашими мистцями артстратегем дизайнерськими лекалами відчинило двері всіх міжнародних симпозіумів, що водночас різко знизило якісний рівень творів усередині країни. Утім, ринок виправдовує такий «побічний ефект», адже люмпен-прекаріат отримує привабливий гонорар у валюті. Тому тепер в Україні, як і за кордоном, у фаворі дизайнерські спрощені скульптурні об’єкти, що більше нагадують машинне виконання: петлі, куби, піраміди, кулі, вузли, мережива, площини, фактурні зіставлення, графічні ребуси, кольорові ефекти… Їх можна побачити скрізь: у Білій Церкві, Львові, Києві, Миколаєві, Маріуполі… Причому мистці без тіні сорому крадуть / позичають ідеї, ніби здійснюють ментальне рейдерство, списуючи відсутність авторських знахідок на легітимізовану культурну апропріацію, відтак пастиш закордонних мистців експропріюють і реплікують українські неофіти, а молода генерація регіональної критики співає всім осанну.

Володимир Протас (Тростянець)
Викрадення Європи, 1987
Дерево

Не дивно, що більш помірковані аналітики, як редакторка «Texte zur Kunst» («Тексти про мистецтво») Ізабелл Гроу чи Джеймс Елкінс, жалкують про шкідливу описовість і компліментарність критики, що втратила свої функції в умовах глибокої кризи. Ще в 2001 р. під час проведення Круглого столу «Сучасні умови мистецької критики» часописом «Жовтень» відомий фахівець Бенджамін Бухло відверто констатує «смерть мистецтвознавства», указуючи передусім на жест самознищення артпрактики; та в наступні 20 років криза нікуди не зникла, і псевдокритика продовжує занепадати, стрімко рухаючись за фальсифікованим мистецтвом у прірву. Цікаво те, що у свобідному падінні сервільна творча еліта доволі комфортно почувається, впадаючи в ейфорію переможців, вигукуючи, у дусі ярмаркових зазивал, енергійно-беззмістовні гасла, як-от Василь Татарський у Facebook: «Концептуалізм, Контемпорарізм!, та інші …ізми. У новому Всеукраїнському скульптурному симпозіумі!!! ІРПІНЬ 2020». Типовий зразок свідомості прекаріату, що є «перемінний капітал», якого на ринку праці надто багато. Тому, зазначають автори часопису «Жовтень», оскільки ринок став справжнім медіумом і куратором мистецтва, «мистець, який вважався богемним аутсайдером, сьогодні часто розглядається взірцем інноваційного робочого в системі постфордистської економіки» [1, с. 734]. Тож при постфордистському культуротворенні новітня генерація артеліти насправді є черговим люмпеном, лахмітником класиків німецької філософії, найзнедоленішим у духовно-творчому сенсі глобалізованим плебсом.

В’ячеслав Гутиря (Донецьк)
Гра, 2013
Вапняк
Анатолій Валієв (Седнів)
Прощання, 2008
Камінь

Проте масований наступ пост­культурних адептів феноменології речі, якою виправдовують спорожнілу дизайнерську свідомість (зокрема, цитуючи Вілема Флюссера, Моріса Мерло-Понті, Дітмара Кампера чи Жоржа Діді-Юбермана), на начебто віджилі високі цінності та ідеї минулого, не в змозі перекрити актуальність феноменології духа чи феноменології часу, хоч як там не хоронили гегелівсько-кантівську традицію (естетично дуже вдалими були симпозіуми 2008 р. в Партеніті, Батурині й Полтаві, 2013-го в Херсоні; також перед війною в Донецьку провели кілька успішних пленерів, зокрема у 2009, 2013 рр. і намічався ще один 2014 року, присвячений Пікассо, навіть було виставлено ескізи, та не судилося).

Євген Прокопов і Володимир Протас
Робочий майданчик в Німеччині, Рейсдорф, 1989

Не випадково останні два десятиріччя науковці та мистці різних геокультурних центрів пишуть книги, збираються на конференції, ставлячи дуже прості запитання: що є мистецтвом, чи є проєкт історичного авангарду справді провальним, як констатував Петер Бюргер, чи є продуктивним використання бунтарських артстратегій в умовах тотальної перемоги міжнародного капіталу, де вже немає сенсу протиставляти локальне і глобальне, як пропонує Тьєрі де Дюв, розвіваючи ідею глокального артизму у викривленій оптиці перекрученої естетики Канта? На жаль, досі бодай якогось корисного ефекту не мають ці риторичні запитання, на кшталт артикульованого у 2003 р. Д. Елкінсом «Що сталося з мистецькою критикою?» (Чикаго), або збірки за матеріалами лютневого 2009 р. дводенного форуму в Університеті мистецтва та дизайну Ванкувера «Вирок та критика Contemporary Art», виданої 2010-го зусиллями Дж. Хонсарі та М. О’Брайана. На тлі всіх тих дискурсів заслуговує уваги ключова аргументаційна теза, яку обстоює польський аналітик Лукаш Бялковський (Факультет мистецтв, Краківський педагогічний університет), вбачаючи в contemporary art «буфонаду за великі гроші», бо постійне визначення артпрактик експериментом змушує думати про «фальшиву імітацію старих починань» в стерильних просторах галерей, де експеримент «як частина “парадигми”» оголяє старий шаблон, що тепер «виглядає огидним способом життя божевільного самозванця-кастрата, позбавленого свободи і будь-якої сили» [2, с. 95].

Юрій Мисько і Володимир Протас
Живописний і скульптурний симпозіум в Хольція (Словаччина), 2001

Ось чому в міленіумі стали не потрібними почуття, зайве хвилювання, пошук істини, прагнення духов­ного сенсу, позаяк клішований революційний запал реанімованого авангарду вткнувся в банальний консюмеризм. Тому що ХХІ століття високих технологій зухвало відмовило аристократичним (Г. Маркузе) тисячолітнім традиціям, прагматично наділивши мистецтво статусом товару, ціну якому визначає навіть не мистець, а дилери аукціонів і галерей, указуючи на що плутократії слід витрачати капітал, а на що ні. Відповідно люмпен-артизм справді похоронив аристократичну творчість високих ідеалів.
Тож, якби К. Малевич, зазирнувши в майбутнє, побачив, якими стали теорія і практика, напевне, відмовився б від «виходу за нуль форми», оплакуючи вихолощений, вилущений майбутнім супрематизм, якому вже байдуже, чи існує дух за нульовою шкалою, адже ринок платить за візуальну простоту пастішу, реплікацію розтиражованих помилок у вигляді порожніх оболонок з примітивно-розсудливою грою концептом. Тому київський майданчик «River-Stone» (2020) можна сприймати ілюстрацією до есе Рема Колхаса «Гігантизм або проблема Великого. Місто-генерик. Сміттєвий простір», де об’єкт, скажімо, К. Синицького чи П. Гронського в посткультурному просторі «наливається силою за рахунок дизайну, але дизайн вмирає в Сміттєвому просторі. Там немає форми – тільки нестримне кількісне зростання ˂…˃ відригування – ось новий механізм творчості; замість творення нового ми вшановуємо, плекаємо і вітаємо маніпуляції…» [3].

Богдан Корж
Робочий майданчик Чернігівського симпозіуму, 1990
Ямпільський пісковик

Раніше тлумачення нового ототожнювали зі свободою виразу, але поступово культ нового трансформувався в заперечення старого, і, як констатує Б. Гройс, справжньою свободою було б визнання права мистця робити як нове, так і старе, однак саме такого права сучасність не надає, примушуючи до редукції тавтологічного цитування, де формальна відмінність «нового» виконується інтерпретаційно-технологічно серійно: «Вимога нового стає новим принципом легітимації для формування еліти, після того як традиційні критерії істини, краси і добра втратили колишню силу…» [4]. Урешті, від 1961 року, коли в Західному Берліні відбулася перша після подій Другої світової війни виставка європейського авангарду, Ганс Енценсбергер написав місткий есе «Апорії авангарду», виданий наступним роком, головну думку якого він розвинув у франкфуртській монографії 1984 р. «Подробиця друга. Поезія та політика», де визначив повоєнні спроби реанімувати історичний авангард регресивним самообманом, помилкою і анахронізмом, яка спонтанно мала успіх на хвилі політичних протестів 1960-х. Відтак київський симпозіум на честь О. Архипенка 2018 р. втрачає ореол слави. Зокрема, у світлі думок Брендена Грея, куратора з Йоганнесбургу, який критикує сфальшований авангард, бо його сенс є ілюзією в умовах культури споживання глобалізованого капіталу: «Постмодернізм – це провал, оскільки він не може побудувати культурну практику в умовах адміністративного управління монопольним капіталізмом, де “мистецтво” є простим індексом керованого та прирученого виразу», і хоча «модерністи мог­ли задавати великі питання, але їх досягнення були затьмарені помилками», і тепер авангардний наратив втратив сенс, бо постісторичний світ перетворився на величезний супермаркет, де миcтці стоять у черзі з візками до ринкового прилавка [5, с. 167, 169].
І в Україні з’являються амбітні проєкти, як скульптурний парк під Львовом (с. Стрілки «PARK3020»), що калькує західний еталон «індексу Contemporary», зокрема Йоркширський скульптурний парк, де власне скульптура з граніту займає невеличкий простір, усі інші твори – на великих зелених обширах дизайн-об’єкти. Однак залишається питання: чи є, скажімо, восьмиметрове металеве «Вухо» Олексія Золотарьова справжньою скульптурою (до речі, чому висота 8, а не 40 метрів як у Китаї)? Якщо намагатися бачити трохи далі носа / вуха, – ні, бо перед нами пастішна апропріація, репліка, оболонка, до якої пристьобують штучно створений концепт з аморфним побажанням «вміння слухати світ», позаяк абрис форми спонукає до керованих розсудливих асоціацій, але скульптура в її тавтологічності маскультурної репрезентації є тим вірусом, про який каже Б. Гройс: «Знаки, в плані змісту прагнучі до нуля, з максимальною легкістю проламують імунну систему культури і кордони цивілізації й множаться в безмежному масштабі. Вони стають культурними вірусами, які заражують кожну індивідуальну свідомість» [4]. І мистецтво не може відбутися естетичним актом, бо, стверджує С. Жижек, «індивід, включений в глобальний ринковий капіталізм, примушений сприймати себе як “людську тварину”, що переслідує особисту користь, такою є ідеологія», адже «в структурованому ринком громадському суспільстві більш, ніж коли-небудь в історії людства, панує абстракція», унаслідок чого зростає моральна, духовна, культурна порожнеча [6]. Тож, де немає чіткої світоглядної позиції миcтця й навичок розрізняти ідеологічні артщаблі критичних теорій, відповідно не створена іманентна когерентність форми-сенсу твору, там святкує хибна творча уява, порожня, не здатна торкатися почуттів.

Володимир Кочмар (Херсон)
Візничий, 2013
Вапняк

Тому в цей «мертвий» час посткультурної біфуркації, коли маємо обирати в ситуації «або пан, або пропав», прийшов час українським скульпторам позбавитися ілюзій, відмежуватися від хворобливих марень сфальшованої свободи та згадати біблійне «хто ми», щоб знати, куди і як нам рухатися далі, повертаючи мистецтву і культурі повноцінне дихання і розум. Помірковані аналітики нагадують сучасникам закономірний зв’язок початку і кінця руху: радикальний спротив буржуазним смакам авангард розпочав з пісуару, куди непереможений міжнародний капітал злив весь подальший мистецький рух з усією концептуальною анархічною балаканиною. Отже, М. Горкгаймер (і не лише він) мав рацію, коли відправляв здобутки інструментального розуму пост­культури в клозет. Тоді завдяки видовищній відмові від традиційних форм мистецького виразу, а іноді навіть від візуальності, «кінцевий результат» взагалі не має принципового значення; достатньо жесту, наміру, концептуальної вказівки на щось, що відправляє реципієнта до «з’єднання двох важливих традицій модернізму – реді-мейд та геометричної абстракції» [1, с. 574]. І якщо в 1927-му К. Бранкузі звинувачували у використанні технологічних засобів виготовлення «Птаха у просторі», то сьогодні технологічне мистецтво домінує скрізь, а на міжнародних скульптурних симпозіумах часто заготовку проєкту роблять виробничими потужностями, і сам поважний учасник може дозволити приїхати під кінець роботи, позаяк помічники, маючи комп’ютерний ескіз твору, виконали все за нього. Не випадково Гел Фостер, розкриваючи безсилля культуріндустріальних методів епохи посткультури, запитує в монографії «Що відбудеться після фарсу? Мистецтво та критика доби криголаму» (2020), ставлячи три крапки, що ж буде далі, після фарсу. А справді? Чи не набридло нам дивитися на безчуттєві абстрактні ребуси, коли навіть фігуратив стає тиражним і О. Дяченко реплікує колишні композиційні знахідки? Техноїдність, попереджав ще Г. Зедльмайр, загрожує смертю душі людини, а отже, колапс мистецтва і культури є невідворотним, якщо не робити висновків. Принаймні, як казав П. Штомпка, нагадуючи полякам вислів об’єднувача Італійської Республіки Джузеппе Мацціні (Мадзоні) – «Тепер, коли ми створили Італію, ми повинні стати італійцями», тож перехід від Homo Sovieticus до сучасної західної моделі буття, відмова від меншовартості й травм східноєвропейської свідомості задля придбання повноцінної, гордої європейської ідентичності вимагає не лише часу, але й тяжкої праці та відповідальності від кожного з нас, і ця праця не є анархічним актом [7]. Чи готова так само українська нація, скульптори, зокрема, вийти з глобалізованого супермаркету і відчути себе українцями?

Примітки

  1. Фостер Х., Краусс Р., Буа И.-А., Бухло Б., Джослит Д. Искусство с 1900 года: Модернизм, Антимодернизм, Постмодернизм. Москва : Ад Маргинем Пресс, 2015.
  2. Białkowski Ł. Contemporary Art or Contemporary Arts? Remarks on «Le paradigme de l’art contemporain» by Nathalie Heinich. Art Inquiry. 2019. Vol. 21. Why Do We Need The “Art” Concept? Р. 85–97. Url : https://doi.org/10.26485/AI/2019/21/6
  3. Колхас Р. Гигантизм, или проблема Боль-
    шого. Город-генерик. Мусорное пространство / пер. с англ. Москва : Арт Гид, 2015.
  4. Гройс Б. Будущее принадлежит тавталогии. Художественный журнал. 2020. № 113.
  5. Smith K. One Million and Forty-Four Years (and Sixty-Three Days). Stellenbosch: Published by SMAC Gallery, Supported by the University of Stellenbosch Department of Visual Arts, 2007.
  6. Жижек С. Год невозможного. Искусство мечтать опасно / пер. с англ.: Е. Савицкий, А. Ожиганова, А. Марков. Москва : Изд-во Европа, 2012.
  7. Sztompka P. The Ambivalence of Social Change in Post-Communist Societies. The Case of Poland. In: Soeffner HG. (eds) Unsichere Zeiten. VS Verlag für Sozialwissenschaften. Wiesbaden, 2010. P. 265–286.

Тенденції розвитку сучасного українського мистецтва (2000–2020). Частина 1

ВАСИЛЬ ЦАГОЛОВ
Прополка, із циклу
«Українські х-files», 2002
Полотно, олія

Із 2000 р. почався відлік тих процесів, які ще й сьогодні прийнято визначати саме як сучасні. Це справедливо й щодо розвитку українського мистецтва найновішого часу, огляду якого буде присвячена наша публікація, поділена на дві частини: «нульові» і «десяті». У чому особливості цього періоду? Які історичні події та соціальні фактори вплинули на хід і характер розвит­ку? Яка роль художніх інституцій? Як відбувалася зміна поколінь і тенденцій на рівні образних ідей, формальної мови, тем, видів, жанрів і медійних преференцій? Зрештою, які  твори можна вважати індикаторами цих процесів, котрі й створюють загальну картину їх ціннісного сприйняття?

АРСЕН САВАДОВ
Супутник, 2002
Полотно, олія

Аналіз нульових структурно поєднає в собі логіку різних підходів: за видами мистецтва і часовий, виправданий особливо завдяки виникненню до сере­дини десятиліття на українській артсцені нового покоління й неминучої за цим інверсії в усталеній видовій ієрархії.
Важко не погодитися з твердженням, що певний час живопис вважався профільною ідеєю українського сучасного мистецтва. Проте за всіма експериментами з такими візуальними практиками, як інсталяція, фотографія, перформанс і, особливо, нові медіа, у другій половині 1990-х могла народитися – за аналогією з глобальним контекстом – ілюзія остаточної смерті живопису й тут. Однак живопис – це, за фігуральним висловом відомого куратора Франческо Бонамі, той скелет, який постійно виходить із шафи, і українська ситуація на порозі міленіуму не стала винятком. Уже наприкінці 1990-х в Україні з’являються спроби реанімації живопису. Програмних маніфестів щодо цього ніхто не видавав, але майже одночасно низка київських художників, що пережили вже на той момент свій апогей постмодерністської «нової хвилі» (Арсен Савадов, Василь Цаголов, Олег Тістол, Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков), повертається до свого першого покликання, утім, уже оглядаючись на досвід, набутий насамперед у роботі з новими медіа та фотогра­фією. Дуже активними щодо такого повернення виявились і одесити: Олександр Ройтбурд, Едуард Колодій, Володимир Кожухар, Олександр Панасенко та Ігор Гусєв. Так в українському мистецтві виникає феномен постмедійного живопису, що буде помітним і після міленіуму. Нова картина стає вмістилищем для всілякого змішування й рекомбінації зображень з якогось уявного інфобанку, напрацьованого вебдизайном і комп’ютерними іграми, кіно та анімацією, відеокліпами та рекламою… Показовими у відображенні цієї тенденції є «Виставка картин» та експозиція «Юля нікуди не виходила», що відбулися в Одесі на самому початку десятиліття. Так, у циклі Панасенка «Фабрика з переробки візуальних образів», що демонструвався там, людина перестає бути тілесною істотою, модифікуючись у декоративну плоть зі штучною гримасою, ніби нагадуючи про всюдисущі рекламні білборди.

СЕРГІЙ БРАТКОВ
Оператор пекла, 2007
Light boxes, металеві бочки, смола

І все-таки серед прийомів українського живопису цих років – не лише ті, що впадають в око і прямо відсилають до кіберпростору, екрана чи журналу. Надати йому нової динаміки виявилася здатною і стара мова реалізму чи академізму, але, звичайно, піддана переробці із симуляційної позиції. Такий метод чітко простежується, приміром, у Цаголова, котрий на початку нульових створив великі живописні цикли «Українські Х-files» і «Кожному своє». У полотнах циклу автор дотримується тієї думки, що при ревізії фігуративної картини корінних змін потребує не форма, а предмет і характер оповіді. Тому його «академічний» живопис – ніякий, тобто свідомо
девалоризований, адже академізм – нейтральний щодо формальної виразності, а це дає змогу сконцентруватися на головному – сюжеті. Однак при всій своїй «реалістичній» правдоподібності це візуальні оповідання-небилиці. Зберігаючи зовнішні родові ознаки картини, художник, по суті, симулює її – залишені то тут, то там неторкнутими фрагменти полотна відіграють роль «слідів розірваності» картинного простору. Змістом «файлів» стає гіпертрофована релігійність, посилені есхатологічні настрої, одержимість ідеєю існування позаземних цивілізацій… Цаголову вдається сплести все це в захопливий, іронічний наратив, який можна означити як «пара­нормальний реалізм». У серії «Блукаюча куля» художник застосовує свою нову мову в іншій тематичній площині – у його улюблених кримінальних сюжетах а ля Тарантіно, а в циклі «Фантоми страху» пародіює поширений хід, що використовується, зокрема, у західному кіно, – появу незвичайних персонажів у повсякденності. Героями сюжетів виявляються тут Баба Яга, Кощій (Чахлик) – злі духи казок, які тепер «мешкають» у підземеллі Метро. Незважаючи на відсилання до кіно, Цаголов зводить спец­ефекти до мінімуму, щоб не перевантажити структуру самої картини. Цей поворот до казковості як нова міфологія був узагалі притаманний українському живопису першої половини нульових. Він збігся із загальною тенденцією інфантилізації у світовій культурі, що особливо виявилася в численних блокбастерах у жанрі фентезі, таких як «Гаррі Поттер», «Володар перснів», «Хроніки Нарнії: Лев, чаклунка та чарівна шафа»…

ВОЛОДИМИР КОЖУХАР
Із циклу «Моє СРСР», 2006
Полотно, олія

Однією з найхарактерніших таких робіт стала «Русалка» Гнилицького. На ній зображена підводна колізія: русалка явно прагне потрапити на якусь підводну дискотеку, її не пускають, і в пориві бажання олюднитися вона експресивним рухом розкроює навпіл свій риб’ячий плавець – нова, віктимна, нота в класичному міфі. Художник упродовж цього десятиліття, з одного боку, віддає перевагу псевдонаративному живопису, перекодовуючи міфологеми й семантику персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок та легенд (Чебурашка і Крокодил Гена, Штірліц і Мюллер, Фантомас, Дракула), з іншого – «іконізує» дрібні побутові предмети: склянки, унітази, відкривачки, тенісні м’ячики, вінілові платівки, збільшуючи їх до безглуздих, нефункціональних розмірів. Також об’єктами зображення найчастіше стають старі, покинуті речі, інтер’єри з предметами, але без людей: холодильники і мотоцикли, банки з-під консервацій, лампи, стільці, штори, драбини… Ефект обманки, підкреслено реалістичне письмо – це лише зовнішня форма, оболонка, за якою магія дивної і незбагненної «речі-в-собі». Художник ніби відтворює в такого роду полотнах, говорячи словами Жана Бодріяра, «сон у тотальній ірреальності його детальної точності».

ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ
Aqua Minerale, 2007
Полотно, олія

У полотнах Кожухаря, об’єднаних назвою «Не іграшки», розгортається якийсь будуарний серіал: фетишизовані іграшкові монстри перетворюються на вуайєрів, що «підглядають» за сценами злягань. У проєктах живописця початку 2000-х «Point», «Моє СРСР» фокус звужується, місце звичайної перверсії займає ностальгія. Художник мандрує не лише в паралельних оптичних вимірах, а й у часі, вихоплюючи абсолютно непримітні місця як інтенцію поступового віддалення від світу, відходу в себе. Ця мовчазна реальність непоказна й маргінальна, схована від очей людських: промзони, залізничні розвилки, закинуті склади та гаражі… Ретроспекції в Кожухаря схожі на сновидіння – і в цьому він близький до Гнилицького, – медитативні туманні напливи минулого в поетичному кіно.
Скрупульозний, на межі натуралізму, живопис Юрія Пікуля («Веселіше», «Під’їзд») наскрізь прозорий у своїй вихолощеності; він відкриває погляду спостерігача підкреслене спустошення сенсів, їх тотальну очевидність. Прихований сенс, який полягає в тому, що прихованого сенсу немає, очікуване подвійне дно – відсутнє. У полотні «Помилка, помилка, помилка, ще помилка, ще раз помилка» Пікуль із сумною іронією викриває латентну суперечність між декларованою суспільством і церквою системою цінностей і повсякденною, паралельною мораллю, яка отримує таке ж схвалення суспільства.

ОЛЕКСІЙ САЙ
Квіти. Із циклу «Excel Art», 2008
Алюміній, кольоровий
цифровий друк

Період нового живопису Савадова започаткувала сюрреалістична картина «Супутник», написана в 2002 році. Повернення до цього медіума характеризувалося таким для нього нововведенням, як трансмедійність. У, як завжди, видовищних, багатослівних полотнах, серед яких слід виокремити «Пленер», «Вініл», «Фіо Ленд», крізь живописну основу проступають відголоски своїх же попередніх фотосесій. Усе це змішується в загальному картинному галюцинозі, часто з нальотом дадаїзму й містики. Масштабне полотно «До серця» – програмне в таких пошуках художника. В езотеричних традиціях, до яких він апелює, серце вважається центром буття й місцем перебування чистого, трансцендентного розуму. Композиційно картина нагадує схеми Богоявлення, а її центром стає «Серце Ісуса», тільки вже зі зміненою іконографією – замість гострих променів і язиків полум’я воно оповите смугастими краватками.
У картинах Ройтбурда, зібраних у нульові в його нову «Пінакотеку» (так називалась одна з його виставок), часом здається, що він відходить від своєї попередньої захопленості надто важким міфологізмом, численністю цитат і метафоричних висловів у бік більшої безпосередності й життєвості. А інколи, навпаки, створюється враження, що він знову опинився в полоні вигадливих символічних структур і цитат, які зміщують сенси. Роботи із циклу «Ройтбурд vs Караваджо» побудовані на зіткненні двох метод, коли на музейні алюзії накладаються поверхні безсвідомого експресивного письма в стилі «каляк-маляк» Мішеля Баскіа. Характерна риса низки творів художника цих років у тому, що він вдається до присвоєння назв хрестоматійних робіт, абсолютно не прив’язуючись до їхнього змісту. Пишуться цілковито нові автентичні картини, до яких просто прикладаються старі «ярлики». Так з’являються його «Збитий ас», «Мати партизана» чи «Бар у Фолі Бержер».
Медійні засади, що інтерпретуються Гусєвим чи то на змістовому, тематичному, чи на технічному рівнях, відчутні в багатьох його живописних проєктах описуваного десятиліття: «Скарги на спам», де у, здавалось би, звичайному автор знаходить привід для іронії та виставляє загальноприйняті поняття в несподіваному ракурсі; «Травесті СРСР», де він «змінює» орієнтацію улюблених радянських кіногероїв, удаючись до «рольової гри» з відомими кінокадрами й використовуючи багатошарову технологію (друк на полотні з подальшою пропискою); «Кібернаїв», де комп’ютерними, цифровими засобами імітує живопис, усвідомлено створюючи певний поппродукт. І майже завжди він залишається художником, якому не чужі дотепність, пародійность, стьоб, що засвідчили, наприклад, такі його проєкти нульових, як «Художник – заручнику», «Приколо­френія», «Зворотний бік живопису».

ОЛЕКСАНДР ПАНАСЕНКО
Із циклу «Фабрика з переробки візуальних образів», 1998
Полотно, олія

У живописних циклах Тістола в 2000-х чітко проглядається інтерес, з одного боку, до можливостей «телереалізму», з іншого – до традицій і методології того-таки попарту, коли він у проєкті «Ю. Бе. Ка», тиражуючи, фетишизує такий, приміром, символ, як пальма. Художник не приховує, що активно використовує для своїх зображень (ідеться про цикл
«Телереалізм») телевізор чи фотомильницю. Проте живописець не просто присвоює теле,- фотообрази, а здійснює при цьому цілий ланцюжок медійних маніпуляцій, щоб за всім цим легким, безавторським, підкреслено аннігільованим письмом глядач відчув уже принципово нову комунікаційну якість. «Показне самознищення художника – просто хитрий тактичний хід у боротьбі за владу над реальністю. Чим холодніший медіаобраз, тим вищої температури спів­участі художника і глядача він потребує, щоб відбутися. Це – принципово відкритий образ», – справедливо вважає арткритик Вікторія Бурлака.

СТАНІСЛАВ ВОЛЯЗЛОВСЬКИЙ
Sаlus Revolutionis – Suprema Lex!!!
Із циклу «Шансон-арт», 2006
Текстиль, тонований чаєм, кулькова ручка

Живопис львів’янина Андрія Сагайдаковського, гротескний у своїй образності, манері та використовуваних матеріалах (звичайно це старі килимки, а серед пігментів нерідко навіть харчові), перевертає загальноприйняте сприйняття реальності, змушує глядача засумніватися в однозначності повсякденного існування. Матрицями імітованої реальності виступають у нього численні зображальні ряди, привиди, що заповнюють повсякденність убивчими банальностями. При всій удаваній розкиданості, у живопису Сагайдаковського простежується кілька наскрізних – тематично, стилістично – циклів. Насамперед це роботи, що об’єднуються грифом «Анатомічні штудії» – експресіоністичні за письмом, не яскраві, але з ускладненим монохромом, а також картини, які входять у серію «Штудії», з динамічними, безглуздими, подекуди афектними позами та мімікою постатей і облич. У багатьох творах – ледве прочитувані, умисно змазані тексти або чіткі (під трафарет) імперативні вказівки, що відіграють скоріше візуальну роль, ніж безпосредньо змістову, – тут ще один із важливих елементів контрасту зображення і слова, і в цілому – колажної розірваності образу.
Окрім фігуративного живопису, в Україні 2000-х залишалася помітною і абстрактна тенденція. Вона відіграла свою домінуючу роль у попередньому десятилітті, коли трапилася пауза з фігуративом, і була передусім пов’язана з творчістю п’яти художників, що входили до угруповання «Живописний заповідник» (Анатолій Криволап, Тіберій Сільваші, Олександр Животков, Микола Кривенко і Марко Гейко). Після міленіуму вони позиціонували себе вже переважно індивідуально. Диптих Кривенка «Світло в серпні» вражає витонченою і прозорою гамою, ліричністю настрою; панорами Животкова з мотивом доріг, навпаки, будуються на тональному контрасті колірних плям; а великоформатна «Шкіра живопису» Сільваші приваблює килимовим принципом покриття своєї фарбової поверхні, що створює ефект­ний цілісний гештальт. Сільваші наважився й на досить радикальний експеримент, який розсуває межі картини, затягує її вже в розширене поле інсталяції, коли в проєкті «Живопис» у Центрі Сороса, у Києві, залучив як живописний увесь простір галерейного залу, включаючи стіни, склепіння й підлогу. На ній художник розмістив басейн з водою, у якому відображалась і вібрувала синь цієї суцільної абстракт­ної «фрески».

Еволюція гедоністичних потреб у живописі Дарини Момот

Дарина Момот
Карантин 26 березня, 2020
Планшет, олія

Дарина Момот – молода українська художниця, творчість якої можна з упевненістю охарактеризувати західним симбіотичним мистецьким поняттям «artist». Її доробок, незважаючи на відносно нещодавно розпочату кар’єру, вже сьогодні становить значну кількість живописних робіт, артоб’єктів та інсталяцій, у яких авторка сміливо міксує техніки, стилі й медіа. Утім, основний масив творів мисткиня виконує саме в живописній техніці. Момот надає фігуративному, немовби обридлому сумуючому глядачеві, живопису особливого статусу недоторканності. У її виконанні він більше не здається чимось на кшталт туги за довершеністю візуальної культури минулого й водночас не сприймається як одноразова Instagram-світлина, яку сліпо наслідує тиражне інтер’єрне мистецтво.

Дарина Момот
Карантин 16 квітня. Зум, 2020
Планшет, олія

Момот є обличчям молодої української артсцени, що наразі зайнята руйнуванням мистецьких і соціальних стереотипів про те, яким має бути актуальне мистецтво сьогодні. У виставковому проєкті «Гедоніст» авторка зосереджується на показі нової реальності, що виникла зненацька й повністю змінила хід досі розміреного життя. Живописний цикл своїх «гедоністів» Момот розпочала ще в січні 2020 р. як передчуття глобальної перепрошивки людства, що сталася через пандемію. Серія «Гедоніст», яка нині демонструється Дариною вперше, не лише підкріп­лює усталені уявлення про те, що культурна революція випереджає соціальну, а й спонукає глядачів до критичного осмислення колективного щоденникового художнього запису.
Дарина творить на перетині новітньої філософії і соціальної критики, використовуючи техніку «олія на панелі». Органічно вплітаючи в графічну схему пастозні елементи, що вкупі створюють дисгармонію, мисткиня віднаходить «завершеність» і новий контекст для свого висловлювання. У вибраній кольоровій гамі домінує сірий колір, підкреслюючи дивакувате зіставлення графічних ліній і акцентуючи на яскравості живописних плям.

Дарина Момот
Карантин 18 травня, 2020. Фрагмент
Планшет, олія

Момот поєднує філософське уявлення про гедоністичні потреби з фрагментами впізнаванних візуальних символів західної культури, що найбільш вкоренилися завдяки естетиці Instagram. Кожен її твір є фактичним відбитком сьогодення суспільства споживання.
Сама художниця неодноразово наголошувала на тому, що серія «Гедоніст» для неї – не тільки результат інтелектуальної праці й мистецького акту, а й психотерапевтична практика. Момот апелює до ідей насолоди, щоправда, наголошує на тому, що його античне клішоване розуміння породжує майбутнє відчуття порожнечі й хронічного невдоволення.
Авторка конструює портрет гедоніста епохи Glovo, iPhone і блогерів, підводячи до думки, що діонісійський екстаз таки не зможе повернути почуття пов­ноти життя, утраченого людиною назавжди після вигнання її з Едему. Сп’яніння чи хвилинне забуття, любовні девіації, розкіш чи адреналінова залежність. Усе це розбивається об істину: «Щастя не залежить від жодного зовнішнього чинника. Це стан душі, який досягається шляхом підкорення тривожного розуму». Естетичний гедонізм, що фіксує Момот, прагне до нових гострих вражень і абсолютної насолоди, та не знаходить їх у житті, адже все має свої обмеження.
Еволюція її нової серії виражена тяглістю робіт від лінійних зображень до майже мурального типу портретів. Цикл «Гедоністи на карантині», що є частиною серії, демонструє, як змінюються цінності й сприйняття насолоди залежно від пережитих катаклізмів.
А втім, з одного боку, людина вільна сама обирати якість свого життя. Та суспільство споживання породжує запрограмовану невротичну особистість, що піклується насамперед лише про свої зручності, має завищені вимоги до оточення, унаслідок чого переживає глибоку духовну кризу, яку підживлює регулярне позитивне підкріплення слабкостей.
Етична позиція Момот співзвучна з думкою французького філософа Ж. Бодрійяра, який уважав, що видимий достаток старанно маскує ціннісний дефіцит і культурну порожнечу. Виходить, ми живемо у світі задоволень без задоволень, тобто у світі їх симулякрів. Водночас мисткиня не ставить маркування, доб­ре чи погано бути гедоністом. Адже сьогодні знайти людей, які були б абсолютно байдужими до питань власного комфорту, майже неможливо. Інша річ, гедонізм повинен бути «здоровим», а інакше (віддамо належне Епікуру) – насолода переросте в залежність, призводячи до страждань і розпаду особистості.
Поле психології, що підживлює актуальне мистецтво, дозволяє Момот поручити й іншу важливу проблему – ангедонії (неможливості отримувати задоволення). Ангедонія є логічним наслідком для
спраглого до насолод суспільства споживання, орієнтованого на псевдозадоволення через стереотипізацію мислення. «Гедоністи» Момот не виглядають такими, ба більше – на їх обличчях прочитується тотальне невдоволення і втома від сурогатних радощів. Тема ангедонії надзвичайно злободенна для людей пострадянського простору. Тривога як форма мобілізації гарантує вторинну вигоду, що, поки ти страждаєш, нічого гіршого вже не станеться. Інший бік культу насолод – контрзалежність від них, спроба вимушено покарати себе самостійно, побоюючись розплати долі.
Новою серією Момот декларує ідею, що гедонізм сьогодні, на рівні з іншими суспільно-філософськими питаннями, являє собою цілий дискурс. Він не лише містить у собі еволюцію насолод, а й актуалізує їх роль та наслідки в житті людства.