п’ятниця 26 травня 2017 р.
Щовечора і майже щоночі, коли місто вмощується до сну, я сідаю за свій паперами заставлений стіл, на якому, я, звично мені, снідаю й обідаю, і пишу те, що люди просять написати, або що поклав Пан Біг на душу, і воно, слово за словом, лине тоді зі самої серцевинки; в такі щасливі для мене години, коли затихли телефонні неспокійні для хати дзвінки, дивлюся у вікно навпроти і виразно бачу, як миготять на нічному темному небі зорі, і з-поміж огрому тих зір мені ясно в очі світить одна-однісінька – і щоночі та сама, щоночі заворожений, не відводжу від неї погляду, а часами трапляється починаю з нею розмовляти. Бо знаю: вона світить для мене, вона бачить мене з далечі й її нічне миготіння мені знайоме, як монотонні стуки азбуки Морзе. Я звик до неї, а вона – до мене, і мені робиться на душі легше, бо я з найшов крихітку порозуміння з нею, а вона, очевидно, зі мною також, і в такі благословенні хвилини-години пишеться мені легко і думається легко, світло, прозоро і чисто. Місто спить, тихо навкруг, не лунають доокола крики, не верещить з голосників дика мелодія під громовиння барабанів – зіронька світить мені просто в очі, і коли я звертаю до неї погляд, спозираю на неї довго-довго, мені виразно запам’ятовується: вона світить для мене, вона промовляє, і я чую виразно Його слова, бачу Його сумовиті очі, усміх на устах, звернений на мене погляд…
Наставлена на зоряний лад моя душа, і я в такі хвилини переконаний, що народна вікова мудрість «скільки зір на небі, стільки душ, людей на його неозорих просторах», справджується, принаймні, я в це вірю і я переконаний, що мої друзі, колеги, побратими, знайомі, рідні, близькі і далекі, з нашої землі і з інших земель, сходяться з Того простору, де далекі зорі, до моєї кімнатки, до мене усі разом з нічного зоряного неба, і такі хвилини моєї віри, мого переконання, моїх сподівань і бачень і хвилин мого чистого відчування, молитви сам-на-сам з самим Богом, є мої сокровенні хвилини, що зроджують світло поличчя мого – тоді я раптом зауважую: я не сам, не збіднений літами, не згорьований працею, і тоді у мене з’являється відчуття, що те, що я виконую, потрібне насамперед мені, і тоді раптово зникає зневіра і відступає нехіть.
Зоря ота вечорова, нічна зоря і зоря з досвітків, – то є суть Василевої Отковича душі, його допитливий погляд, його виразні очі – то промінь з далеких світів у моїй кімнаті, заклечаній книжками великими і малими, новими і давніми, книгами моїх друзів, знайомих, приятелів і просто людей різних професій, яких поважаю. З-поміж Отковичевої Василевої зорі рясніють-миготять зорі моїх наставників, вчителів, колег-побратимів, друзів–роблю перепочинок у праці і налаштовуюсь на спомини, згадуючи прожите і пережите зі самим собою і з багатьма іншими, від ранньої юнацької доби з тими, з ким сходилися на перехрестях наші життєві стежки, велися довірливі розмови, було взаєморозуміння з пів слова, від одного приязного погляду чи потиску дружньої руки. Така духовна близькість була у мене завжди з Василем Отковичем. Така літами випробувана довіра була також до багатьох моїх друзів – до Миколи Компанця, Олександра Івахненка, Jerzy Bahra, який починав свої листи до мене словами «Дорогий український брате», Миколи Стороженка, який не раз мені повторював «Я так її, так люблю//Мою Україну убогу», який, оформивши Шевченкового «Кобзаря», як ніхто краще до нього інший, з власними есеями-розумами до графічних творів, написав на титульній сторінці «Немає нездоланних вершин для сокола думки і чуттів». Таке почуття близькості я відчув також у словах Григорія Логвина «Дорогому Олександрові Федоруку з побажанням досягти більшого» на своїй хрестоматійній книжці «По Україні», чи професора Тадеуша Добровольського з Кракова, чи Станіслава Моссаковського з Варшави, чи Михайла Лібмана з Москви, чи незабутньої Віри Свєнціцької, мого опонента з її ласкавим усміхом і допитливими очима «Що там у вас нового в Київі?», чи Левка Геца у 70-ті роки з питанням «Ви, друже, боїтеся до мене писати?»… Багато разів і копу років ми бачилися, розмовляли, ділилися думками з Василем Отковичем – то я у Львові у нього, то він у Києві – в мене, і що там казати, то були радісні наші зустрічі однодумців, які мали спільні погляди на життя, то були численні питання-відповіді, то була на ту добу розбалансованих коліс совіцької деспотичної машини пора динамічних пошуків і знахідок багатьох старших і молодших за віком ровесників Епохи недалекого уже Воскресіння України! Про Василя Отковича я знав усе, так само як він усе про мене, – і я з радістю стежив за його сходинами в науку; як він виступав на різного штибу конференціях; як полонив його мистецький, музейний багатий світ; як опублікував фундаментальну працю «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.»; як він захищав дисертацію; як разом з Вірою Свєнціцькою надрукував унікальний альбом «Українське народне малярство «XIII–XX ст.», за яку вони були ушановані Національної премії України імені Тараса Шевченка; як він захоплювався просвітницькою працею; як ділився своїми знаннями і досвідом зі студентами, читаючи їм лекції; як прилучився до візантології; як захопився організаційною державницькою сферою праці і потім ділився думками «То не моє…»; як виявив свій хист, багатогранний талант у рідному для нього Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва імени І. Труша на посаді керівника навчальної установи, звідки колись дев’ятнадцятирічним юнаком з дипломом мистця-кераміста вирушив на творчу хресну дорогу, щоби стверджувати на ній своє неповторне мистецьке «Я».
Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького – це найвища культурно-мистецька сходинка-капітель національної духовної гордості України. Так само велична, як величним є ім’я «Глави і Батька нашої Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея» (за визначенням Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Йосифа Сліпого), який, заснувавши Церковний музей у галицькій столиці, через шість років з власної волі перетворив його у національний! Від професора Іларіона Свєнціцького до Василя Отковича – це музейний шлях мудрості Сковородинський, за його філософськими переконаннями «начало всему и вкус есть любов», це мистецької проби коштовна перлина, в якій зберігаються непересічні скарби нації, української держави та її культури, не наша національна інтелектуальна гордість і твердь. Сорок сім років Свєнціцький разом з однодумцями Михайлом Драганом, Вірою Свєнціцькою вів довірений йому музейний корабель через рифи історично-політичних негараздів з властивою йому самопосвятою, енциклопедичною ерудицією, дбаючи про поповнення колекції творами багатьох мистців, роздумуючи про святощі української ікони, її славетну історію, шукаючи підтримки у світочів української культур, насамперед Івана Франка, Володимира Гнатюка, мистців Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької і розгортаючи її престижеві загальнонаціональні та європейські інтонації. Своєю ентузіястичною працею він випестив гроно, плеяду відданих українських патріотів. Донині уже нові покоління, віддані українському музейництву з гордістю за доручену їм відповідальну справу щодня прямують до музейних залів, наукових кабінетів, бібліотечних кімнат на проспекті Свободи, вулиці Драгомонаа, свято оберігаючи доручені їм мистецькі скарби. Понад століття, Музей, за висловом Митрополита Андрея Шептицького, стоячи «на сторожі національної традиції», розгортав своє національно-культурне буття, дбав про те, аби зберегти найцінніше, «що в національному житті заслуговує на увагу». залучаючи до збагачення скарбниці і презентації у своїх стінах досконалі композиції Труша і Новаківського, Бойчука і Сосенка, Холодного і Бутовича, Кульчицької і Федюка, а згодом уже в наступні десятиріччя численні пам’ятки скульптури, витвори народного мистецтва, раритети рукописної та давньої друкованої книги…
Сорокатрирічний Василь Откович, отримавши директорське крісло музею, відчув, яка відповідальність лягла на його рамена,зрозумів, що працю колективу необхідно скерувати до нових вимог історичного часу, до усвідомлення відповідальності за нове поняття, відроджене інституції «музей національний» – так, як це задумав Світоч української Церкви…
Мені не раз спадало на думку: мій молодший колега Василь Откович був щасливий у житті: він горів у праці, він жив нею, він не працював – творив, день за днем, тиждень за тижнем, у людському часі переживань і клопотів, у відведеному для життя Людини часі, що згорає швидко, наче полум’я свічки; він працював і ходив до праці, як на свято, радіючи з того, що йому, молодому, довірили таку ношу і віддаючи себе тому, щоб психологічну якість суб’єктивного – чистоти, світлості, ясності, душевності висловити словами, оберігати при тому найперше відповідальність за сказані колись слова, що Національний музей єдиний не лише у Львові, він єдиний, глобально національний у глибинах цієї громадянської й високої українськості й вимірах соціально-культурної якості державного творення. Продумане і сказане ним Музей національний відповідало якраз критеріям моральності молодого директора і збігалося з настроями, почуттями, мріями, надіями ентузіястичних відданих ідеї Національного музейниць, які одразу відчули і збагнули: Откович саме той, хто прийшов до них, аби творити. Адже вони хотіли творити, не збувати бездарно день за днем, як гривні на ринку з кишені, гаряче прагнули цього оновлення життя у науковій праці, пам’ятаючи: так творила Пані Віра Свєнціцька, коли оберігала ікони у Вірменському соборі від лихих очей, – у тодішньому сховищі музею, оберігала їх, як мати рідних діток. Вони згадували Отковича, коли він на прохання Раїси Захарчук-Чугай набирався досвіду в якості екскурсовода музею, а потім на посаді головного оберігача; вони пам’ятали, як захотів збагатити знання і попросився працювати у славетній львівській академічній науковій установі, як відповідально ставився до наукової праці, як зацікавився живописом на скла і надрукував альбом про Івана Сколоздру, і не забували згадувати, що тодішній перший директор академічного Інституту народознавства незабутній Володимир Гошко довірив молодому енергійному Василеві Отковичу очолити музей етнографії та художнього промислу. Усе це відбувалося на моїх очах: я з радістю у серці слухав виступ Отковича на захисті кандидатської дисертації, приходив до молодого Отковича в етнографічний музей, потім вітав його нове призначення в улюбленому мною Національному… Я уже колись згадував свого іншого давнього колегу багатолітнього наукового співробітника Інституту народознавства НАН України Миколу Моздира (1928-2018), який до того певний час був заступником директора Львівського музею українського мистецтва. Був він начитаний ерудит, з відкритою до кожного душею, відомий вчений, добра людина з чистою християнською совістю… Його зоря з позагалактичних осяяних зіроньками просторів теж у моєму нічному вікні, придивляюсь до її ласкавого усміху, вслухуюсь у тихі й дорогі для мене слова «Друже…»; спозираю й виразно бачу сяяння Отковичевої зірки, з наддалекої відстані лине-лине з-поміж затишної київської ночі. Услуховуюсь. Удивляюсь у простір і виразно чую голоси, з-поміж багатьох інших мого молодшого друга Василя Отковича… Вчора ще нагадував самому собі «Мушу встигнути, залишилося небагато…», самому собі планував день завтрашній, людський волею Божою керований, окремий в людському житті день… Життєва свічка несподівано, раптово догоріла і згасла, упала на неї скупа чоловіча сльоза…
4 липня, вівторок 2017 р.
Якось Василь Откович зізнався, що музейній справі він віддав 30 років, тобто більшу частину свого життя, означуючи цей час плідної праці «найкращим періодом у своєму житті». Ми далі торкнемося іншої пасії цієї неординарної талановитої людини – нам імпонує його сміливе входження у дослідження історії українського мистецтва, зокрема української ікони. Ефективна праця Отковича в Національному музеї у Львові імені А. Шептицького була скерована на актуальні аспекти збереження багатої національної спадщини, оптимізацію таких організаційних ракурсів діяльності, через які великого мистецького значення цю спадщину можна було б актуалізувати і оприлюднити, ввести її до міжнародного наукового обігу, вдихнути в неї нове рухоме життя, стрімко підняти лінію музею на такий щабель розвитку, через який збережені світового рівня пам’ятки українського мистецтва засвідчували б вертикалі поступу музею і пріоритети такої унікальної колекції на світовому рівні. Початковий період діяльності вченого, музейника, – пригадуємо наші з Паном Василем розмови, – був надзвичайно ускладнений через те, що звичний рівень мислення у колективі треба було через актуалізовані сьогоденням об’єктивні наміри перетворити в амбіційну творчо згуртовану наукову громаду, готову до виконання завдань, що були спричинені масштабами уявлень про новий статус унікального музею й зобов’язаннями праці у ньому. Музей мав найбагатшу колекцію української ікони. Її дякуючи Свєнціцькій вдалося щасливо зберегти цілісною, неторканою частково у сховищі, для якого був відведений Вірменський собор у роки атеїстичних вакханалій й боротьби Системи з українським націоналізмом (1952) ; при моїй пам’яті то були щасливі години, коли Віра Іларіонівна у соборі показувала мені врятовані і збережені реліквії, від спілкування з якими радістю променіли очі видатної українки. Колекція була гордістю музею й заслуговувала на більшу пошану й визнання у наукових колах не лише однієї України. Колекція могла принести славу Львову, і це відчував Откович, як колекція ікон у палаці єпископа Еразма Цйолка у Кракові (фігурують, як карпатські, західноруські), або колекція ікон у Сяноку, які колись зібрав невтомний січовий стрілець Левко Гец. І цю славу княжого Львова денно-ночами вимріював зі своїми колегами-однодумцями Василь Откович. Перевезення ікон зі собору до будинку на проспекті Свободи прискорювали прохання вірмен парафіян –- це усвідомлював директор музею. Але проблема полягала не у прискоренні перевезення, а в дотримуванні безпеки, кліматично-температурних умов, у якісному здійсненні цього нетипово-унікального заходу. Директор розумів: на нього лягла велика відповідальність, і ті працівники, в першу чергу Марія Гелитович, Олег Сидор, Данута Посацька, хто допомагав реалізувати проект, теж це розуміли. Минуть роки, і Василь Откович згадуватиме, що окрім збереження, були ще вагомі «інші завдання: не тільки зберігати, показувати в експозиції, а й досліджувати, популяризувати через виставки, каталоги, видання, публікування, монографії, альбоми» – стояла перед колективом велична мета: досягти домінанти у донесенні суті духовного багатства, яким музей зобов’язується ощасливити громадян незалежної України.
Музей перетворився через ініціативи Отковича музей перетворився в животворний організм, музей став зразковим закладом, якими колись в давні часи виглядали Народний дім чи «Просвіта», музей почав генерувати ідеї, музей став місцем, де мешканці столичного галицького міста і численні гості переповнювалися гордістю, де люди збагачувалися продуктами національного інтелекту, де відвідувача чекала доброзичлива інтелігентна атмосфера – затишок, гостинність і культура. Приятель Отковича Орест Голубець краще від будь-кого іншого добре знав, поважав, підтримував Отковича і свідчив згодом про зрослий авторитет музею, про нові ініціації, скеровані на оновлення його життєдіяльних функцій, про те, що на ентузіазмі та професійній кваліфікації науковців музею було динамічним темпом створено «унікальну експозицію «Українське мистецтво ХХ століття», відновлено видання «Літопису Національного музею у Львові», пожвавлено наукову й культурно-освітню працю», – одним словом, жертовність праці директора була помножена на жертовність професійних відчувань усього музейного загалу.
…Велика самопосвята Василя Отковича супроводжувала його скрізь, де було відведено місце для активної дії. Він ніколи не забував, що він є істориком мистецтва і мистецьким критиком, і куратором, і ерудитом, який покликаний єднати українську культуру – материкову і ту яскраву, малознану, що творилася в еміграції на чужині в єдиний живий духовний продукт, не забуваючи при тому, що цій справі багато уваги приділяв до нього директор Ярослав Новаківський, який теж пішов рано з життя. Отож були цікаві презентації, виставки, поверталися на рідну землю створені мистецькі скарби. Були власні видання – монографії та альбоми, були численні наукові публікації, в яких спостережливе око дослідника бачило те, що до нього інші не зауважували, або обходили стороною. Якою блискітливістю думок перейняті публікації Отковича про народний іконопис ХІІІ–ХVI століть, про закарпатську народну ікону ХVII–XVIIIст., про твори Риботицької народної школи, про ікони гуцульські, покутські, бойківські про музейництво, про повернення, охорону, чи збереження культурних цінностей! Низка актуальних наукових ґрунтовних досліджень, виступів на різного роду наукових конференціях. Увесь комплекс авторських наукових заявок – як свідчення ерудиції й покликання вченого. Великими задумами жив, ініціював свої творчі дії талановитий директор.
Доля відвела Василю Отковичу ще одне випробування, ще одну радість у житті – працю на посаді директора Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені І. Труша, до якого він колись на зорі свого юначого покликання писав заяву, що просить зарахувати його студентом відділу кераміки.
Праця в освітній установі відповідальна, ініціативна, праця вимагає самодисципліни і любові до студентства. Це великий світ зобов’язань і випробувань, жертовності і готовності бути завжди усміхненим, доброзичливим, ввічливим з усіма, хто переступає поріг навчального дому. Василь Откович точно окреслив своє покликання – в першу чергу «не розгубити власних традицій». І він їх оберігав від ранніх років, шануючи дорогих йому батька Петра і матір Наталію, брата – талановитого реставратора Мирослава Отковича, свою власну родину, усіх, з ким перетиналася його життєва стежка.
Свічка передчасно згоріла.
Він пішов передчасно у засвіти, не здійснивши багатьох мрій та задумів.
Сумно!
Він пішов…
Журнал «Образотворче мистецтво». – № 3 за 2017 р. С. 132. – Олександр Федорук
З сумом ми зустріли звістку про те, що у засвіти відійшов наш давній друг, талановитий історик мистецтва, директор Львівського декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша Василь Откович. Він народився 20 червня 1950 на Львівщині в с. Вовчухи, закінчив прикладне училище ім. Івана Труша (1968), а згодом факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (1978). Захистив у Києві кандидатську дисертацію на тему «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.» (1993). Тоді ж був призначений на посаду Національного музею у Львові.
Цьому музею, його ідеалам В. Откович віддав своє серце. Праця на моральній ниві була для нього моральною потребою берегти національні мистецькі святині. Слугування культурі, мистецтву, музейництву стало для Отковича справою його життя. Він розумів, що українську культуру мають розбудовувати молоді, ініціативні, енергійні патріоти. Благородна мета виховувати патріотично налаштовану молодь привела його на посаду начальника управління культури Львівської облдержадміністрації і згодом до коледжу, який він очолював до кінця своїх днів.
Василь Откович був талановитим істориком мистецтва, дослідником, для якого позицією в житті було робити корисне і мудре для мистецтва і культури. Він був автором монографії «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.», альбому «Іван Сколоздра. Живопис на склі». У співавторстві з Вірою Свєнціцькою Василь Откович видав альбом «Народне мистецтво «XVIII–XX ст.». Глибиною фактів, багатством іконографічного матеріалу, силою й логікою наукових суджень вирізнялися дослідження українського вченого. Він був знавцем музейної справи, дбав про збереження пам’яток українського мистецтва. Багато зробив для розвитку Національного музею у Львові – одного з найкращих в Україні.
Василь Откович заслужено здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка. Як завідувача кафедри візантології Львівського національного університету ім. І. Франка його поважали в колективі, студенти його любили за ерудицію, силу переконань, за джерела незнаних фактів, за докладність трактування наукової проблеми.
Тяжка хвороба підступно вразила талановитого дослідника, організатора мистецького процесу, педагога, мудрого вчителя, людину глибокої культури і високого патріотизму. Усі шанувальники Василя Отковича сумують через велику втрату. Його не вистачає серед тих, кому небайдужа доля української культури, науки, мистецтва.
Хай земля буде пухом, дорогий Василю Петровичу…»
28 жовтня неділя 2018
LA CRIMOSA
Lacrimosa dies illa
Quo resurget ex favilla
Judicandus homo reus.
Huic ergo parce, Deus:
Pie Jesus Domine,
Dona eis requiem. Amen
Образотворче Мистецтво 