Анастасія Швидюк – Образотворче Мистецтво

У пошуках простору (творчість Івана Небесника-молодшого)

Іван Небесник
«Кружка Есмарха»
Фрагмент експозиції «Континіум», 2012

Чи може музика стати кольором, а настрій мати реальну форму? Відповіді на ці питання вдасться підгледіти у творчості молодого ужгородського художника Івана Небесника-молодшого. Точка прикладання хисту мистця має надзвичайно широкий спектр: живопис, графіка,
фотографія, інсталяція і навіть теорія та історія мистецтва. Наш герой є яскравим представником закарпатського художнього осередку, який не лише творить у руслі актуальних тенденцій, але й бере активну участь у формуванні культурного середовища рідного краю. Сміливий експериментатор і водночас вдумливий філософ, художник створює різноманітний світ образів, де залежно від виду мистецтва, до якого він звертається, змінюється й напрям естетичних пошуків. Та очевидно, що у втіленні творчих задумів майстер прагне до простоти й лаконічності, шукаючи конкретні вислови, які, утім, дають глядачеві чимало сенсів та почуттів.

Іван Небесник,
Руслан Тремба
Фрагмент експозиції
«Кружки Есмарха» «Мініатюри: ноктюрни», 2013

Задля кращого розуміння духовного ґрунту, на якому зростав творчий погляд Небесника, потрібно відзначити високу концентрацію інтелектуальної сили в його оточенні, і найперше – у сім’ї художника. Батько Іван Небесник-старший є непересічною постаттю у світі мистецтва, адже у 2003 р. саме за його ініціативи та підтримки колективу Ужгородського коледжу мистецтв ім. А. Ерделі заклад було реформовано в Закарпатський художній інститут, який у 2016 р. отримав статус академії. Він став першим ґрунтовним дослідником творчості Адальберта Ерделі та видав про нього монографію, а також започаткував проведення щорічних науково-практичних конференцій «Ерделівські читання». Саме в
Закарпатській академії, що на той час була ще коледжем, здобув свою першу художню освіту Небесник-молодший на відділенні художньої кераміки під керівництвом визнаних майстрів Й. Пала, В. Петрецького, Л. Аверкієвої. Другу освіту отримав у Львівській національній академії мистецтв за спеціалізацією графічний дизайн у відомих педагогів Б. Сороки, В. Косіва, Б. Пікулицького. Сьогодні сам мистець теж викладає у новоствореній Закарпатській академії мистецтв, передаючи західноукраїнські художні традиції молодому поколінню творців.
Початок творчого формування І. Небесника припав на 1990-ті рр., час загальної демократизації культури, коли на мистецькій арені Закарпаття з’являється такий вид художньої організації, як артгрупа. «Ліве Око», «Поптранс», друга хвиля 2000-х: «Кружка Есмарха», «Шапка», «Відкрита група»… – з’являються експериментально налаштовані об’єднання, які, використовуючи постмодерністську естетику, прагнуть до виходу за межі канонів модернізму та соцреалізму. На рівні з презентованими творами важливу роль починає відігравати ідея, концепція, сам експозиційний простір. У зв’язку з політичною ситуацією та певною ізольованістю такий (уже звичний у світі) досвід став для Закарпаття новим.

Іван Небесник
Без назви. Із проєкту
«Кружки Есмарха» «Ї», 2012
Полотно, акрил

Співзасновником однієї з таких артгруп другої хвилі з провокативною назвою «Кружка Есмарха» (2009–2015) і став І. Небесник. До складу об’єднання ввійшли випускники ЛНАМ та коледжу мистецтв ім. А. Ерделі В. Мельничук, О. Сусленко, Р. Тремба. Підхід «Кружки Есмарха» можна охарактеризувати як гібрид між пізнім модернізмом, що не поривав з пластичною цінністю твору, мінімалізмом та концептуалізмом. Практика групи допускала поєднання мистецьких творів та спонтанного включення у виставковий простір (використовуючи його деталі та структуру). Першим вдалим, на думку І. Небесника, проєктом колективу стала квартирна виставка «Континуум» у Львові (2012 р., пізніше це місце легалізується як «Галерея на Єфремова, 26»). Головною ідеєю тут виступив модерністський постулат В. Кандинського про музичність та абстрактну природу візуального мистецтва. Полотна різних геометричних форм, виконані у відтінках сірого, розміщені в просторі, стали тонким натяком на витвори мистецтва, замасковані під об’єкти інтер’єру. Не менш знаковим став проєкт «Мініатюри: ноктюрни», що відбувся в рамках фестивалю «Березневі коти» 2013 р. в культовій ужгородській галереї «Коридор». Увесь простір виставки був наповнений різними посланнями для глядача, що являли собою великий ребус із гумором на тему модернізму. Одним із найвиразніших представлених експонатів став епатажний твір І. Небесника, виконаний у співавторстві з Р. Трембою, – занурений в умивальник класичний бюст, що став немовби символом прощання з модернізмом.
Урешті, «Кружка Есмарха» прийшла у своїй візуальній мові не до радикальної інсталяції чи енвайронменту, а швидше до театрального розуміння простору. На виставці «Прогноз погоди» (2013 р., «Галерея на Єфремова, 26»), вже було передчуття подальшої кризи групи у зв’язку з відмовою від продукування проєктів у ключі постмодерністських «ізмів». Окрім чистих аркушів на стінах і розподіленого простору – за рахунок меблів, – не було жодних вказівок і пояснень для прочитання. Того самого дня у львівській галереї «Дзиґа» відкрилася ще одна виставка артгрупи «Рецепти лікаря Есмарха». Експозиція цієї виставки мала вигляд чи то складу, чи то майстерні бутафорного відділу в театрі. Підсумовуючи спадок групи, І. Небесник визначає її роль як ще однієї ланки між новою хвилею концептуального мистецтва (від
2000-х рр.) та традиціями, що вийшли з модернізму [2].
Отже, з одного боку, бачимо соціально налаштованого художника з багатим досвідом роботи у творчому колективі. Участь у проєктах «Кружки Есмарха» привела мистця до розуміння виставкового простору з розміщеними в ньому об’єктами як єдиного живого організму, що разом із почуттями та реакціями глядача створюють щось на кшталт театральної сцени. Водночас бажання винести відчуття естетики за межі мистецького твору та відійти від конкретного зображуваного об’єкта на користь просторовості та стихійності знайшли своє втілення також за межами проєкту, а саме у живописних пошуках. У роботі над полотном художник досліджує природу взаємодії основоположних засобів виразності живописного мистецтва, залишаючись сам на сам зі стихією кольору.
У своїх роздумах про сюжетність власних творів І. Небесник відзначає: «В живописі жодних задумів існувати не може, це пустота, викид енергії, і хто з цим не мириться – страждає. Тривалий час я проводив паралелі з тим, що відкрив класик модернізму В. Кандинський, і серед багатьох послідовників розвинув Б. Іно – це музикальність візуального твору, намагання передати те, чого насправді немає у картині, – глибину, як специфічний простір. По суті – це фікція, котру художник намагається створити і поселити в неї свідомість глядача. Мистець намагається показати начебто свій внутрішній світ, хоча насправді показує світ новий та ілюзорний, проте магнетичний, у випадку удачі» [1].
Світ абстрактних образів І. Небесника захоплює таємничою гармонією колірних площин, майже тактильним відчуттям фактури. Кожне полотно є медитацією, що відбувається спочатку всередині самого художника й під час творення через його пензель емоційний стан набуває конкретної форми. Навіть самі назви композицій – «Вправи» (2011, 2016), «Живопис для середнього класу», «Після всього» (обидві – 2017 р.) – залишають глядачеві простір для вільного сприйняття, спілкування сам на сам із твором без інтелектуальної участі автора. Найперші та найсильніші враження під час сприйняття полотен справляють різноманітність і змістовність колірних рішень. Таке сміливе поєднання контрастних кольорів може бути прочитане і в традиційному контексті, адже багатобарвність, яскравість колориту – виразна риса закарпатської живописної школи. Художник кладе фарбу густо, пастозно, часом навіть рельєфно, що буквально змушує полотно «кипіти і вирувати». Фарба в руках мистця стає квінтесенцією енергії, її фізичним проявом, а колір надає цій енергії певного емоційного забарвлення. Невичерпним джерелом натхнення для І. Небесника є музика, яку він прагне перекласти на мову живопису. Музика діє на свідомість моментально, збуджуючи уяву; подібного ефекту намагається досягти художник у своїх творах. Він ніби пропонує відчути, як загуслий у фарбах звук вібрує в різних тональностях, то вибухаючи високими нотами, то затихаючи. Важливу роль у загальній композиції відіграють також ахроматичні площини, стаючи «тлом» або «простором», у якому звучить «звук».
Головним завданням мистецтва І. Небесник вважає дослідження й виявлення можливостей простору, як специфічної величини, у якій перебувають усі об’єкти. Пошуки просторової глибини художник продовжує здійснювати, залучаючи такий художній засіб, як фотографія. Направляючи об’єктив камери майже впритул до об’єктів переднього плану, мистець, однак, обходить їх і фокусується на другому плані, таким чином намагаючись закцентувати увагу саме на взаємодії площин у просторі, у якому перебувають ці об’єкти. На перший погляд, сюжети фотографій видаються абсолютно випадковими: стіна в під’їзді, нога в капці на тлі килима, фрагмент ікони на стіні. Проте саме завдяки цим звичним для кожного побутовим елементам життя, за задумом автора, інтелектуальна складова свідомості повинна «заснути», а самий простір, таким чином, повинен стати явним і відкритися для глядача. Водночас зафіксовані речі постають своєрідними символами, що відображають фрагменти повсякденного життя середнього прошарку населення.
І насамкінець. Неможливо обійти ще одну сферу реалізації І. Небесника – мистецтвознавство, адже цей рік став етапним, і, нарешті, заповнена прогалина в історії вітчизняного мистецтва: побачила світ монографія дослідника «Графічне мистецтво Закарпаття: етапи розвитку, стилістичні особливості (друга половина XX століття)» [3].
Роль творчості мистця в молодому мистецькому житті Закарпаття та й України загалом є дуже важливою. Свого часу разом із артгрупою «Кружка Есмарха» І. Небесник задавав тон художній культурі Львова та Ужгорода. Його мистецтво інтелектуальне, змушує думати й розшифровувати закладені в нього культурні коди, відсилає до витоків живописної традиції, водночас – емоційне, дає глядачеві широке поле для рефлексій і переживань. А пошуки майстром простору й настрою як цілком реальної субстанції та спроба передати їх мовою мистецтва народили на світ чимало виразних естетичних
образів.

Примітки

Інтерв’ю автора з Іваном Небесником від 27.03.2020.
Небесник І. І. Коротка історія колективних практик у візуальному мистецтві Закарпаття. Українська академія мистецтва. 2016. № 25. С. 172–183.
Небесник І. І. Графічне мистецтво Закарпаття: етапи розвитку, стилістичні особливості (друга половина ХХ століття). Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2020. 117 с.

Той, що зупиняє час. Творчість Мирослава Дузінкевича

У творчості молодого українського художника, що сьогодні проживає у США Мирослава Дузінкевича неймовірним чином переплітаються різні стилі і жанри: від монументальних полотен на біблійну тематику, до імпресіоністичних пейзажів та модерних натюрмортів. Та до якого б напрямку чи теми не звертався мистець – він проникає у саму суть речей, відкриваючи глядачеві навіть більше ніж погляд на річ, але один із тонких шарів духовного буття зображуваного. Відкриває те, що недоступно звичайному оку, а лиш проникливому оку творця, яке здатне абсолютно зануритися в істини життя, пережити їх в усій повноті та винирнути із цим переживанням назовні, щоби явити світу їхню красу. Сьогодні талановитий живописець підкорює терени вибагливого американського арт-простору, своєю творчістю прославляючи сучасне українське мистецтво, відкриваючи світові двері до нашої культури.

Дузінкевич родом з мальовничої Івано-Франківщини, з самого дитинства йому пощастило надихатись багатою природою рідного краю, чимало пейзажів написані художником на пленерах у цих місцях. Саме там відбувся перший потяг до мистецтва, який був підтриманий батьками та направлений у правильне русло. Отже майбутній художник вирушив до Києва, де відбувся надзвичайно важливий етап у формуванні хисту майбутнього мистця, а саме – навчання в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Цей час Дузінкевич згадує з особливою теплотою та вдячністю долі, адже йому пощастило переймати знання у видатних педагогів й талановитих живописців В. Шаталіна та М. Гуйди. Роки навчання стали надзвичайно плідними – дипломною роботою художника стало величезне полотно на біблійну тематику «Се Чоловік» (2002 р.) продемонструвала високий рівень майстерності та була визнана Державною екзаменаційною комісією найкращим твором року.

Вже від того часу визначилося його спрямування до фігуративного живопису, якому він вірний і по сьогодні. Втім творчість мистця протягом цього відрізку часу зазнала великих трансформацій: від реалістичного оповідування сюжету до модерно-декоративних композицій. Як говорить сам мистець, його вподобання не стоять на місці так само, як не стоїть на місці час. Справжній художник повинен постійно розвиватися, бути відкритим до ідей, що являє перед ним сам Всесвіт. Основними напрямками творчості Дузінкевича є пейзаж, натюрморт та арлекінада і в них майстер розкриває перед глядачем різні грані свого світосприйняття.

Пейзажі переважно виконані живописцем у імпресіоністичній манері, а часом в захопленні ритму і кольору народжуються твори, що тяжіють до абстракції. Здається, сам сюжет диктує той чи інший підхід у його зображенні: якщо це велична та водночас мінлива карпатська природа – художник пише широкими вільними мазками, так ніби ширяє ними у безкінечному гірському небі, бажаючи охопити увесь простір довкола («Улюблений будинок», «Синій дар» (обидва 2017 р.)). У стриманій вохристо-синьо-зеленій кольоровій гамі переданий увесь характер цих місць. Коли це італійські містечка – полотно захоплює буяння фарб: червоної, оранжевої, синьої, нанесені дрібними ритмічними мазками, вторячи яскравим маленьким будиночкам провінційної Італії на тлі яскраво-блакитного неба («Портофіно, Італія», «Генуя, Італія» (обидва 2017 р.)).

На противагу чистим емоціям, експресії та свободі краєвидів постають вишукані і водночас раціональні натюрморти та арлекіни Дузінкевича. Ці композиції зазвичай складні, наповнені великою кількістю знаків і символів, вони хочуть діалогу з глядачем, вони прагнуть бути прочитаними, зрозумілими та у першу чергу все ж відчутими. За цим живописом відчувається дихання глибокої культурної традиції, вплетеної в канву самого життя.

Повсякденні речі, підглянуті в реальності на полотнах художника стають приводом для роздумів про роль, що людина обирає на своєму життєвому шляху, про вартість людського буття з огляду на вічність. Мистець стає більше ніж просто живописцем, із пензлем в руках він стає немов володарем часу, вихоплюючи образи із повсякденності та оселяючи їх в особливому метафоричному вимірі реальності, такому відчутному і щільному на перший погляд. І в цьому об’ємі час ніби згущується, це вже простір зі своїми матеріальними характеристиками. Одягаючи своїх персонажів у яскраві костюми, наділяючи їх певними якостями мистець створює щось на кшталт театральної постановки, де головним реквізитом стає фактура, орнамент, живопис як такий («Друзі» (2019), «Музиканти» (2017)). Стриманість кольорової гами, витонченість деталей, насиченість орнаментальними елементами, статичність композиції відсилають нас до класичної традиції, в якій бере свої витоки живопис Дузінкевича. Проте на полотнах мистця усе це набуває нового сенсу, стаючи в першу чергу приводом для естетичної насолоди від можливостей живопису, милування світом форм. Як і в будь-якій виставі сюжет має свою філософську підоснову та мораль, те, що приховано поміж строк, те що наділяє форму життям. Майже «моналізівська» посмішка арлекіна, по-дитячому щира і нелукава повертає нас до істини, до того, що має справжню вагу, повертає до себе самих, піднімаючи завісу головної таємниці цього світу – в ілюзорності, швидкоплинності матеріального, у безкінечності вічної душі. Досягнення такої глибини було б неможливо без майстерного володіння живописним ремеслом та чутливого сприйняття світу.

Не менш вишуканими та навіть дещо гротескними є натюрморти Дузінкевича, такі як «Натюрморт з часником» (2019), «Спогади» (2018). В цих композиціях прояв захоплення фактурою і орнаментом досягає своєї найвищої точки. Меандри бачимо на посуді і навіть звичайний часник на полотнах художника закручується в меандр. Усе, потрапляючи на картину зазнає формалістичних метаморфоз – класичні форми чайників, ваз, фрукти витягуються, розпластуються, розбрідаються по столу, або громадяться поруч, надаючи композиції особливого ритму, а загальному звучанню твору неповторного шарму одухотвореності.

І хоч час став підвладним художникові у творах, та бурхливе життя американського мегаполіса, де живе мистець, диктує свій ритм. За словами Дузінкевича, працювати потрібно так багато і швидко, що навіть олія природнім чином поступається місцем акриловим фарбам.

Творчість майстра все ж органічно влилася до сучасного мистецького процесу США, живописець приймає активну участь у колективних виставках та конкурсах, а із декоративним полотном «Рай» (2020) став переможцем конкурсу, присвяченого Дню Незалежності Америки «Моя Америка» 2020 р.

Нещодавно твори майстра пройшли відбір, на дві масштабні та престижні міжнародні виставки Art Miami та Artexpo New York, а також на даний момент проходить онлайн виставка у популярній американській галереї Margo Gallery. Мирослав Дузінкевич знайшов широке поле для реалізації свого потенціалу в Америці і бачить в цій країні велике майбутнє.

Картини мистця знаходяться в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, в Музеї Гетьманства (м. Київ), Музеї мистецтв Пикарпаття (м. Івано-Франківськ), в Російському музеї (м. Джерсі Сіті), в галереях та приватних колекціях України, США та Європи. Декоративні та водночас глибоко філософські полотна Дузінкевича займають особливе місце між традицією та сучасністю та представляють живописну культуру України на високому рівні у світі.