Цифровий всесвіт Степана Рябченка

Степан Рябченко
Сфера, 2019
Led екрани, комп’ютерна
анімація, звук

Степан Рябченко стрімко увірвався в український сучасний мистецький процес. Поєднавши архітектурну модель мислення з художньою образністю й цифровими технологіями, молодий мистець одразу завоював поціновувачів на сучасному артринку не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Молодий Рябченко ще зі студентських років умів давати волю думкам, фантазуючи й збагачуючи їх мистецькими новаторськими ідеями. Художник згадує: «Пам’ятаю, в кінці другого курсу ми отримали цікаве завдання – спроєктувати будинок архітектора. По суті, проєкт передбачав створення будинку для самого себе, і це особливо сильно хвилювало мою фантазію і викликало бажання створити щось особливе. Тим паче в історії часто траплялося, що особисті будинки творців ставали маніфестом їх подальшої діяльності або ж одними з найцікавіших робіт в контексті їхньої творчості. Так було з Френком Гері, Костянтином Мельниковим, Філіпом Джонсоном і іншими видатними майстрами. Я довго працював над цією темою, і плодом моїх пошуків став сюрреалістичний образ, який був схожий на скульп­туру, висічену з каменю, з великим вікном у вигляді ока, крізь яке світло потрапляло в робочу зону майстерні. Протилежна сторона фасаду була покрита дзеркальним склом і наповнювала будівлю світлом. Для мене це образ нашого життя, в якому людина живе між своїми мріями і реальністю».
З перших студентських проєктів було зрозуміло, що талановитого Степана Рябченка цікавить образне мислення, а якщо частка абстрактного навіть і присутня, то лише як деталь або доповнення до образу, яким він зацікавився. Ці ідеї вилилися відразу в оригінальні студентські проєкти – «Будинок архітектора» (2006), «Сільський клуб» (2007), «Музей сучасного мистецтва» (2009), «Куб Ахілла» (2010). За них художник отримав архітектурні премії. Паралельно автор розробляв цифрові рельєфи з розрахунком на їх матеріалізацію в контексті своїх архітектурних проєктів, але в кінцевому результаті вони оформилися в окрему серію творчих композицій «Калейдоскоп» (2007). Водночас були створені серії «Електронні вітри» (2008), «Комп’ютерні віруси» (2008) та «Герої» (2009). До останньої ввійшли такі твори, як «Лимонні курчата врятуються…» (2009), «Смерть Актеона» (2009) та «Спокуса святого Антонія» (2010). Потім почалися презентації творів на виставках і перші продажі.
Найактивнішим стартом для художника став початок 2010-х рр. – його участь у різного роду конкурсах та групових проєктах. С. Рябченко продовжує активно використовувати у творчості цифровий інструментарій, розвиваючи свою художню практику та ідею синтезу мистецтв.

Степан Рябченко
Спокуса святого Антонія, 2010
Цифровий друк

Активна експериментальна праця, нові творчі роботи давали змогу бути запрошеним до участі в масштабних проєктах сучасного мистецтва. Серед найзнаковіших – «Restart» (2009), «Поза системою» (2009), участь у виставці «Топ-10 сучасних художників Одеси» в галереї «Hudpromo» (2010), «Ті, що прийшли у 2000-ні» у Центрі сучасного мистецтва М17 (2010), Аrt Kyiv Contemporary (2010). Перемога в основ­ній програмі й додаткова нагорода за «Візуалізацію образу» в Чернівецькій трієнале абстрактного мистецтва «Aрт-Акт» (2010) – ці ініціації С. Рябченка відкрили широкі перспективи для розвитку й реалізації творчих задумів.

Степан Рябченко
Судний день, 2016
Цифровий друк

Наступні роки дали стабільну участь художника у провідних національних проєктах сучасного мистецтва. Сформувалася чітка співпраця художника з провідними галеристами, кураторами й дилерами – А. Димчуком, О. Титаренком, В. Бурлакою, О. Соловйовим та І. Абрамовичем. Цифрові композиції і просторові артоб’єкти С. Рябченка були бажаними на престижних мистецьких локаціях держави, на аукційних продажах. Досить важливою подією стала участь у фіналі Pinchuk Art Prize (2011), де на художника звернула увагу мистецька спільнота столиці і він здобув ще ширшу популярність… Отже, усі знакові події в Україні у сфері сучасного мистецтва не обходилися без участі цифрових інсталяцій і скульп­тур С. Рябченка. Назвемо кілька найважливіших: «Незалежні» (2011, куратор – О. Соловйов), «Міф. Українське бароко» (2012, ку­ратор – Г. Скляренко), Міжнародний фестиваль сучасної скульптури «Kyiv Sculpture Project» (2012, куратори – К. Тейлор, Х. Фебі), Міжнародне бієнале сучасного мистецтва «Arsenale» (2012, куратори Д. Еліот, О. Соловйов), «Велике й Величне» (2013, куратори – О. Соловйов, О. Мельник, В. Величко, І. Оксаметний) та ін.
Наступні кроки всезагального успіху й вихід на міжнародну сучасну артарену підтверджують слова художника: «Буквально відразу ж нас чекав Лондон. Ігор Абрамович організував проєкт українського мистецтва в галереї Саатчі. На виставці “Сучасні українські художники” брав участь мій комп’ютерний вірус “Chameleon”, який після закінчення виставки придбав у колекцію фонд Дмитра Фірташа. А в 2014 р. відбувся масштабний проєкт “Передчуття. Українське мистецтво сьогодні”, який курували Ігор Абрамович, Олександр Соловйов, Андрій Сидоренко та Марина Щербенко з нашого боку, а також директор галереї Саатчі Найджел Херст, який спеціально прилітав в Україну для відбору робіт та знайомства з художниками…».

Проєкт аеропорту в м. Одеса

Після цього були Москва, Нью-Йорк, Братислава, Варшава…
Сьогодні основне кредо власного мистецького розвитку Степан Рябченко вбачає у взаємодії нових технологій і власної фантазії, межі між реальним та віртуальним світом та дослідженні оновленої природи мистецтва. У своїх інсталяціях, скульптурах і цифрових роботах автор створює масштабну оповідь про цифровий всесвіт зі своїми ідеями, героями й новою міфологією.
2019 рік приніс неабияке визнання молодому Степанові Рябченку. Спочатку – перемога в міжнародному конкурсі на найкращу ідею скульптури-символу повітряних воріт для Міжнародного аеропорту «Одеса». Його скульптура «Сфера» буде реалізована та встановлена біля нового терміналу аеропорту. «Сфера» – це проєкт інтерактивної скульптури, що складається з led-панелей, які утворюють досить великий сферичний екран.

• 

• 

• 

• 

«Сфера – універсальний символ і одна з найдосконаліших форм, що містить у собі цілий світ. У цьому контексті сфера служить втіленням і Земної кулі, що відкриває всі свої навіть найвіддаленіші куточки перед мандрівником, і сонця; і символізує обриси першої літери слова “Одеса”, втіленої в об’ємі. Різноманітність сенсів відбивається в постійно мінливому вигляді об’єкта – за рахунок спеціально створеної авторської комп’ютерної анімації, яка повсякчас варіюється», – розповідає автор.
Цього ж року С. Рябченко став фіналістом найбільшого міжнародного конкурсу, який зараз проходить в американському штаті Флорида, у м. Тампа, також на дизайн аеропорту. З-поміж фіналістів такі титани сучасної артсцени, як Рефік Анадол, Еліс Айкок, Джейсон Брюджес та ін. Завданням конкурсу є створення величезної роботи для Tampa International Airport, який уже перебуває в активній стадії реконструкції і до 2023 р. стане одним з найбільших аеропортів.
С. Рябченко зазначив: «Я створив свою наймасштабнішу і технічно складну цифрову роботу в жанрі комп’ютерної анімації зі звуковим супроводом, спеціально написаним моїм братом Сергієм Рябченком. Він створив просто приголомшливу сучасну цифрову музику, яка дуже збагатила мою візуальну частину». Чекаємо оголошення результату журі конкурсу й пишаємося українським мистцем.
Молодий (32-річний) український художник Степан Рябченко знайшов себе в сучасному українському мистецтві; більше того, завдяки його творчим потугам українське contemporary знають і шанують на престижних світових майданчиках.
Успіху Тобі, друже!

Історія однієї експозиції, або «Секрети геніальності: 100 невідомих творів Івана Марчука»

Натхненником цього тексту виступив професор Олександр Федорук після перегляду виставкового проєкту «Секрети геніальності: 100 не­відомих творів Івана Марчука» в мистецькому просторі «Артерія», як він сам зазначив: «…Ви зробили пам’ятник Марчукові…» [1].

Насправді все розпочиналося з літа 2019-го, а точніше – серпня, коли я був запрошений до праці над проєктом, який тоді ще й назви не мав: судилося-гадалося створити щось неймовірне з творами А. Криволапа або І. Марчука. Принаймні так хотіло керівництво культурно-мистецького простору «Артерія», оскільки для цього готувалося відкриття окремої нової зали галереї. Цей мистецький простір розпочав свою діяльність як відеогалерея, що демонструвала відеоарт творчості мистців світової класики: І. Босха, С. Далі, П. Пікассо, художників-імпресіоністів та інших. Відверто кажучи, окрім вдалих digital-презентацій, були й такі, що створені на посередньому мистецькому рівні. Але зараз не про це.

Питання щодо виставкової імпрези «найдорожчого художника України» (так останнім часом називають мистця Анатолія Криволапа) знялося майже
відразу, адже сторони не могли дійти згоди в комерційних питаннях, що й спричинило непорозуміння.

Отже, ми зупинилися на знаковій постаті в українській культурі, художникові-шістдесятникові (і ще можна багато перераховувати його регалій) – Іванові Марчукові! Особисто мені стало ще приємніше підходити до цієї постаті й мистця, оскільки він був моїм земляком, і творчість майстра була мені не чужою; окрім того, ми неодноразово друкували його картини на сторінках часопису «Образотворче мистецтво».

Позаяк у робочому колективі «Артерії» я був єдиний мистецтвознавець, то очолити цей, як з’ясувалося пізніше, масштабний кураторський проєкт довелося саме мені. Проте справедливо буде віддати належне Ірині Коноваловій, режисерові з Дніпра, що взяла на себе місію створення відео­арту по творчості І. Марчука. Вийшло дуже вдало! Але про це згодом… Ще однією моєю помічницею в проєкті була Анісія Стасевич, яку я порекомендував на роботу в «Артерії», а також талановитий дизайнер і моя учениця з Національної академії образо­творчого мистецтва і архітектури Марія Свириденко, котру знав давно і довірив візуально супроводжувати (як професійному знавцеві своєї справи) цей проєкт. Зрештою, роботи в кожного члена команди було вдосталь. По суті, це всі безпосередні учасники дійства.

Постало питання сформувати концепцію проєкту, яка, за моїм задумом, мала презентувати абсолютно невідомого Марчука. Адже художник знаний в Україні та далеко поза її межами, а твори зберігаються на п’яти континентах; окрім того, маестро провів надзвичайно плодовитий творчий і виставковий 2019 рік: чого лише варті його виставки в Женевському палаці націй, Українському національному музеї Чикаго чи Національному музеї Молдови! А цьому передували великі імпрези в Королівському культурному центрі в Аммані в Йорданії, Ноймюнстерському абатстві в Люксембурзі, Галереї Карфагену в Тунісі, Бангкокському центрі мистецтва та культури в Таїланді, Музеї імені Мустафи Ніяза в Туреччині, Мистецькому арсеналі в Києві (2016), виставковому просторі ЦУМу (2018) та інших престижних гале­реях і культурних центрах України.

Наші травневі зустрічі в майстерні І. Марчука на Пушкінській – незабутнє спілкування й години пізнання осягів творчості художника. Цей час не пройшов даремно, оскільки там і народжувалася головна концепція проєкту. Згодом, у розмові з Олегом Наумовим – власником мистецького простору «Артерія», виникла перша частина назви – «Секрети геніальності». Але я не зовсім був задоволений нею, позаяк назва була загальною і відбивала більше всю творчість мистця, а менше – конкретику. Друга її частина з’явилася вже в процесі підготовки проєкту, точніше – під час відбору творів і рафінації модульного концепту. І в кінцевому підсумку назва сформувалася і стала, гадаю, дуже влучною та інтригуючою – «Секрети геніальності: 100 невідомих творів Івана Марчука»!

Урешті, коли Марчук на моє прохання погодився залучити до виставки раніше не експоновану його кераміку раннього періоду творчості 1960-х – початку 1970-х рр. – це вже був «перший невідомий штрих» до загальної експозиції.
Одного разу, сидячи в майстерні художника, ми вели мову про родинне гніздо, у якому він зростав, про перші кроки в мистецтві. Майстер розповів: «Я почав малювати в 6-му класі. Перше, що почав створювати, – це був український прапор; змальовував із читанки поетів і письменників.

Спочатку малював соком з квітів, але здебільшого це було лінійно, тобто графічно. Ви знаєте, у мене все виходило. Учителька в школі з ботаніки давала мені доручення, щоб я робив наочне приладдя, змальовуючи розрізи в корі дерев й таке інше… А ще було завдання перемалювати скелети риб по зоології. Праця велася в основному пером і тушшю. А вже у 7-му класі я намалював портрет Шевченка, який пішов в район на виставку і вже з мене “зробили” художника. У селі жив хлопець Іван Попелюк, що був студентом коледжу Труша у Львові й навчався на живописі. За його рекомендацією я вступив (з другого разу) на живописне відділення училища» [2].

Цитуємо слова Маестро про цей період його життя і творчості: «Після служби в армії я вступив на керамічне відділення Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, оскільки живописного не було, бо його ліквідували через Євгена [Лисика. – В. П.]; він був формалістом, а це було неприйнятно в ті часи. Композиція “Народні музиканти”, виконана в кераміці, – це була частина моєї дипломної роботи! Маленькі фігурки, що перевели в метал для оздоблення інтер’єру ресторану, де ще були використані керамічні панно Л. Медвідя та А. Бокотея. Мене цікавила модерна кераміка. З часом я перейшов до живопису. Ранні твори намальовані у техніці папір, темпера, а також папір гуаш» [3].

Керамічні композиції цього часу – це переважно звернення до історії України, а також сюжети на релігійну, селянську тематику й анімалістичні фігурки, виконані в шамоті. Серед уцілілих і найвідоміших з них, що експонувалися на виставці, були такі, як «Три царі», «Галицькі князі» (усі – 1967 р.), «Знялися в гору руки» і «Розіп’ятий» (обидві – 1967 р.). На тему села були виконані фігуративні образи: «Сусіди», «Сільська ідилія» (обидва – 1966 р.) та ін. Загалом на виставці «Секрети геніальності: 100 невідомих творів Івана Марчука» експонувалося близько п’ятнадцяти рельєфів та фігур майстра.

Кожну керамічну плакетку чи фігурку я обожнюю, за кожною з них криється своя історія, міф чи легенда… Передовсім вражала техніка виконання. Свої образи-рельєфи чи картини-рельєфи художник майстерно різав та зрідка розмальовував кольором на товстому шарі глини. Це допомагало авторові передавати в грубому матеріалі найдрібніші деталі, досягати високомистецького самовиразу. Як це нині незвично, як вражаюче! А потім вже зачаровували самі герої-персонажі Івана Степановича. Портрети в кераміці. Як пробитися крізь товщу століть, аби пізнати там першопочатки держави руської – через легендарну серію, названу в честь духівника і князя Ярослава Мудрого. Відзначимо, що усі образи постатей візуально дуже подібні на портрет самого мистця, начебто він сам переживає ту історію, пропускає її крізь серце й рукотворний талант і доносить до глядача й поціновувача.

Глина – це грубий, в’язкий матеріал, що набував у руках художника одухотвореного, ба навіть інтелектуального, звучання, іконописної гармонії і світла. Разом з думкою та серцебиттям майстра глина пульсувала, вибухаючи суцільним зливком болю й гордості, мрійливої туги та незламного духу. Тема вимагала експресії ліній, контрасту кольорів, виразно грубої фактури глини. І постали монументально величні три царі, галицькі князі, скоморохи, літописці, челядь, сторожі, воїни й чарівні царівни, а також міфологічні грифони, сцени трапези та пірування, середньовічних музикантів, а поміж них багата орнаментика доби Київської Русі – як обереги рідного краю. Поетико-міфологізований образ козака-характерника свого часу зазнав різних інтерпретацій і навіть коронувань терновим вінком. Узагалі, тема розп’яття, жертовності й страждань пронизує не лише пластичні твори Марчука, але й усю ранню творчість мистця. Саме в цей час художник набув досвіду роботи в монументальному мистецтві.

Майстер, крім того, розповідав про авторські керамічні монументальні панно, які він створив у період ранньої творчості – це кольорова велика композиція, що складалася з багатьох керамічних елементів-модулів «До далеких планет» (1971), де мистець використав не лише традиційний для нього шамот, але й матеріал смальти. Інший монументальний твір торкався історії України, славетних часів Київської Русі. Це – композиція «Ярослав Мудрий», того-таки 1971 року. Обидві вони прикрашають Інститут теоретичної фізики в Києві. Панно вражають своєю масштабністю, адже це понад три метри висоти і сім – ширини! Беззаперечно, що цими творами Марчук заявив про себе як про художника-монументаліста, що відчувається в його графічних композиціях. Важливо відзначити й те, що завдяки унікальній авторській техніці випалювання керамічних плит майстер вніс новаторство в розвиток тогочасної монументальної кераміки.

До наших днів, на щастя, збереглися окремі фрагменти з панно «Ярослав Мудрий», які вперше було продемонструвано публіці на виставці «Секрети геніальності: 100 невідомих творів Івана Марчука» в мистецькому просторі «Артерія».

Згодом дійшли до іншого виду творчості раннього періоду – перших графічних і темперних творів, які він створював, працюючи в Інституті надтвердих матеріалів, починаючи із середини 1960-х років. Іван Степанович згадував: «Після закінчення Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва мене направили на роботу в Інститут надтвердих матеріалів до Києва, що розташовувався тоді на Куренівці, де вироблялися штучні алмази. Саме тут я народився як художник, кажучи: “Азьм єсм…” і почав співати свою пісню. Це був 1965 рік. На той час я багато працював у поліграфії, в основному в рекламі, також оформляв поезії…» [4].

Графічні композиції майстра – здебільшого невеликого формату, виконані тушшю або аквареллю на папері чи картоні; їхній середній розмір – це розмір альбомного аркуша, щоб легко поміщався в папку. Ці композиції я дуже хотів побачити, оскільки вони торкалися періоду становлення Марчука як талановитого художника-графіка і живописця. Маестро сказав: «Володя, там на верхніх полицях є дві папки, дістань їх…» [5]. Старі, пожовклі, потерті папки «говорили» самі про їхню давність. Ми з художником взялися розгортати їх на столі, і Марчук почав демонструвати мені кожну окрему композицію, аналізувати її і розповідати про неї. Переді мною відкрився абсолютно інший світ мистця: глибокого, архетипного, національного. В окремих символах я бачив щось рідне й близьке, щось потаємне й інтимне…

Композиція за композицією, аркуш за аркушем знайомили із самобутністю образів, серед яких найпоширенішими були символи корови й ворони. Вони трактувалися автором у різноманітних інтерпретаціях, проте завжди в піднесених і зважених іпостасях. Серед них слід назвати такі, як «У полі сонце сідало», «Очі дивилися нам услід», «А кругом тільки степ…» (усі – 1965 р.), «Зійди з дороги» (1966), «Біля джерела життя» (1973) та ін. Картон під назвою «Безіменна», де зображено жінок, що підносять образ корови, є символічним. В одному із моїх інтерв’ю І. Марчук згадує: «Перш за все це таїнство, корова як годувальниця, пташки з яйцями в гнізді, коні, козли, ворони – то образи моїх творчих композицій. Мої авторські самовирази – це надломи стереотипів, що склалися в мистецтві тогочасної Радянської України. У мене символ ворони відіграє надто важливу роль у ранньому періоді творчості. Розумієте, я виростав у середовищі, яке було переповнене всіма цими героями, мені залишалося їх трансформувати в мистецький образ. У мене є картина, де доять корову. У моєму задумі це насамперед ритуал, свого роду ікона, це дійство, де передано й постаті волхвів, вплітаючи ці персоналії в певну канву. Із цими образами я народився, я жив…» [6].

Інший (не менш популярний) герой графічних композицій раннього періоду творчості Марчука – це символ ворони. З ним пов’язане дитинство художника, його зростання, світогляд… І нині він є не байдужий до них: «Людина і ворона – це якась глибина відносин, де в окремих випадках вона виступає мудрішою істотою, аніж людина. Я в дитинстві перед ними завинив, бо скидав гнізда чорних ворон і нищив їх, тому тепер спокутую свою вину перед ними, малюю їх, годую у своєму улюбленому парку Шевченка… я був заклятий до творіння цих образів. З образами ворони пройшло все моє молоде життя і дотепер я з ними…» [7].

Рання графіка майстра справляла враження експериментального підходу до її творення. Комбінація авторських технік, колажованості, використання

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

різнорідних елементів: стружки, засипки, ґудзиків, металевих бляшок свідчили до звернення автора до традицій українського авангарду з його багатством конструктивних елементів, а також до традицій європейського абстрактного мистецтва цього періоду. Графіка Марчука зазначеного часу нагадувала пошуки П. Пікассо, Ф. Леже та інших знаних мистців. Такими є майже всі безіменні твори 1965–1968 років.

Його акварелі 1970-х років, яких залишилося не так і багато, наводили асоціації з аналогічними пошуками в абстракції В. Кандинського. Більше того, сам автор якось обмовився: «Ранні акварельні композиції нині я використовую і переводжу на великі полотна…» [8]. Характерним прикладом цього є цикл картин «Погляд у безмежність» (2008–2018).

Мене завжди вражала значна кількість портретних образів Марчука, що аж надто нагадують автопортрети самого автора. Здавалося, що він присутній чи не в кожній композиції, подекуди індивідуально і персонально, а десь-колись серед портретів друзів, у символічних та алегоричних композиціях, міфопоетичних оповідях… В окремих творах художник досягає сакралізації автопортретного образу, як це робили Рембрандт і Т. Шевченко. До таких належать: «Автопортрет» (1973), який, зрештою, ми взяли до головного знакового виразу в усій дизайнерській продукції виставки, і «Автопортрет» (1974), «Наперед заглядаючи. (Автопортрет)», триптих «Доспівана пісня», «Автопортрет», «В очах світилася печаль», «У тиші спогади ростуть» (усі – 1977 р.), «У пошуках померлих звуків» (1978), «По той бік» (1979), «Автопортрет», «І виріс я серед вас» (обидва – 1980 р.), «Голос проростання» (1981) та ін.