Передмова автора

Нова книга автора присвячена творчості члена Швайцарського мистецького німецькомовного об’єднання митців і любителів мистецтва (VKK – Vereiningung Kunstler und Kunnstfreunde),члена Спілки художників України (2011) Христини Кишакевич-Качалуби, відомого у світі сучасного графіка, скульптора, маляра, реставратора, яка проживає у Швейцарії. У виданні представлено результат сорокалітньої наполегливої творчої праці мисткині. Розкрито активну життєву позицію славетного родоводу Кишакевичів, Фещенків-Чопівських, Качалубів, до якого належить Христина Кишакевич-Качалуба. Вихідці з цих родів – священники, композитори, архітектори, вчені, лікарі, громадські діячі, підприємці − прикладом свого життя виховували покоління українців у дусі патріотизму і любові до своєї Батьківщини-України навіть на вимушеній еміграції. Творчість мисткині Христини Кишакевич-Качалуби показано на тлі сучасних злободенних подій у живому мистецькому процесі.

Передмова автора

Цю книгу автор присвятила творчості талановитої художниці українського походження зі Швейцарії Христини Кишакевич-Качалуби. Христина народилася у далекій Аргентині і до 1990 р. ніколи не була в Україні, та з її слів «все життя марила Україною і бажала мати українську родину». Було б несправедливо, щоб не розкрити витоки цього феномену. Звідкіля у мисткині такий потяг до України, яку вона ніколи не бачила? З якої родини мисткиня походить, що бажала мати українську родину? Виставки свої присвячувала до дня Незалежносьсті України, а тематика творів пронизана любов’ю до історії та культури України. Родовід і по лінії батька, і по лінії матері, і по лінії свекра вартий того, щоб ним пишалися українці – це Кишакевичі, Ільницькі, Фещенки-Чопівські, Качалуби. З цих родів Україна отримала багатьох борців за волю України, громадських діячів і церковних служителів, вчених у багатьох галузях науки, мистецтва, медицини. І лише тому, що вони були національно свідомими інтелектуалами і патріотами України, їм довелося покидати рідну землю, рятуючись від нашого спільного, можна сказати історичного ворога. В УРСР в умовах жорсткого тоталітарного режиму їх шельмували «зрадниками, буржуазними націоналістами» і навіть ворогами народу, користуючись тим, що в Україні не знали ні про них, ні про їхній доробок. «Залізна завіса», терор і цензура перекривали будь-яку можливість зв’язків і ознайомлення з працями, а велетенська ідеологічна пропагандистська машина безперешкодно вливала в свідомість радянських людей потоки брехні.

Дітей, народжених далеко від України українці і поза Батьківщиною виховували так, щоб вони любили Україну, знали мову і культуру своїх батьків, гордилися народом, з якого вони походять.

Отже, писати цю книгу спонукало кілька чинників. Спочатку вразили твори мисткині зі Швейцарії Христини Кишакевич-Качалуби, які побачила на виставках у Львові в 1991 та у 2011 рр. Згодом зацікавила доля цієї мисткині. На відкритті виставки автор почула багато цікаво не лише про художницю, але і про її родину. Спочатку чисто з цікавості перечитала статті Оксани Гентош, яка мала дівоче прізвище Кишакевич і вже багато років досліджувала давні галицькі священичі роди Кишакевичів, Ільницьких, Ясеницьких, які ведуть родовід ще від XV століття. Священичі роди, як зазвичай, пов’язані сімейними узами. Рід Кишакевичів відомий в Україні як такий, що видав кілька патріотичних поколінь священників, борців за волю і незалежність України, які загинули від рук совєтських катів або томилися у таборах Сибіру. В цих родинах були також відомі архітектори, учені, композитори, художники, медики. Ще порівняно донедавна у Львові працював відомий фтизіатр Володимир Кишакевич (1912–1994, син о. Миколи Кишакевича, мама – Олександра Ільницька). Ще й сьогодні працює у лікарні на Миколайчука, 9 у Львові нейрохірург Юрій Сандурський. Його сестра Леся та онука Софія і Оля також лікарі. Ігор Сандурський (1939–1975) викладач Львівського сільськогосподарського інституту шістдесятник, талановитий філософ, мав готову до захисту дисертацію « Іван Франко про психологію творчості», попав у немилість бо проходив як свідок у справі Михайла Осадчого. Ігор Сандурський не заперечував, що читав самвидав, а статті Михайла Осадчого схвалює. Цього було достатньо, щоби руками кадебістів знищити талант, який зійшов на небосхилі української філософії [1, с. 9]. У статтях Оксани Гентош і публікаціях професора Люби Кияновської можна прочитати про великого українського композитора Йосифа Кишакевича, інженера і художника з Аргентини Ростислава Ільницького (дружина Іванна (Ася) Кишакевич, рідна тітка Христини), про воїнів УПА – Ігора Кишакевича псевдо «Юрій», його брата Романа Кишакевича (тато Оксани Кишакевич-Гентош), педагога і художника Михайла Соболяка, Дарину Соболяк та ін., відомого громадського діяча, професора Пітсбурзького університету (США) Юрія Кишакевича, [2, 4, 5]. Ознайомившись зі статтями, вже знала, що знаходжусь у полоні цих матеріалів. Значним поштовхом до праці про художницю Христину Кишакевич-Качалубу стала прочитана мною книга Михайла Качалуби (свекор Христини Кишакевич-Качалуби) «Муза і стетоскоп», видана Науковим товариством ім. Шевченка в Словаччині, Асоціацією україністів Словаччини, Спілки українських письменників Словаччини, Центром антропологічних досліджень у Пряшеві 2008 р. до 100-ліття від дня народження Михайла Качалуби зі вступною статтею вченого і громадського діяча зі Словаччини Миколи Мушинки. Книга побачила світ за фінансової підтримки сина письменника, доктора медицини Михайла Качалуби молодшого Особливо вразила частина з оригіналу «З моєї Одіссеї», у якій Михайло Качалуба яскраво описав своє життя – життя українського емігранта, лікаря, письменника, поета, який змушений був жити поза Україною. Подані у цій книзі також вибрані поезії [3].

Остаточно бажання визріло написати цю працю після поїздки у Харків на наукову конференцію, яка відбувалася у Харківській державній академії дизайну і мистецтв. У вільний від доповідей час академік Олександр Федорук запропонував оглянути місто. Була й конкретніша мета подивитися нові твори художника, приятеля О. Федорука професора ХДАДМ Віктора Гонтаріва у його робітні. Проходи до майстерні свого приятеля п. Олесь Федорук обирав так, щоб показати визначні місця і пам’ятки Харкова. І от ми зупинилися перед знаменитим будинком «Слово». У ньому мешкали письменники, і поети у свій час діячі української культури знищені тоталітарним совєтським режмом. Коли ми підійшли ближче до стіни, я побачила на ній викарбовані прізвища … Майже всі вони були репресовані.

Письменників, поетів, художників , акторів, діячів культури навмисно заселяли в одному будинку, щоб легше було за ними стежити і в призначений час забирати у «чорний воронок». Так називали машину, у яку, найчастіше посеред ночі, саджали людей і вони вже не поверталися додому. Заселення діячів культури, які віддавали свої сили розбудові нової України, і вже тому становили небезпеку для тоталітарного режиму в одному будинку, практикувалося по всіх великих містах Української РСР. Такі будинки були у Києві, Одесі, і у Львові. Список прізвищ, викарбований на стіні будинку «Слово», вразив до глибини душі, ноги не слухалися, не могла зрушити з місця. Така «шрифтова картина» зачепила за живе, бо й сама пережила арешт батьків у 1948 р. і їх заслання у табори (маму в Караганду, тата у Воркуту), хоч мала тоді лише чотири роки. Згодом пройшла через дитячий будинок і приниження, як дитина «ворогів народу».

Письменників, художників, поетів, промисловців, підприємців-українців, які не зі своєї волі опинилося поза Батьківщиною, тисячі. Якби вони тоді не покинули Україну, такі списки прізвищ, як на будинку «Слово», були б довші. Хоч сьогодні знаємо і те, що й за кордоном служби НКВС влаштовували на них полювання, знищували або повертали в СССР і далі − в концтабори ГУЛАГУ.

На еміграції втікачі-вигнанці починали все спочатку, бо переміщаючись по таборах втрачали родини, статки, творчі доробки, але вистояли і продовжували працювати за кордоном. Вони не розчинилися у багатомільйонній масі люду планети. Вони ніколи не відмовлялися від свого походження, свого коріння, свого українства, а примножували своїм розумом, працею українскість у світі. Щодо мистецького процесу ХХ ст., то вони все зробили для того, щоби ми, попри 70 років тоталітарного режиму, який нищив все українське в Україні, могли сьогодні сказати, що завдяки таким Українцям з великої букви як Олександр Архипенко, Євген Маланюк, Федір, Василь, Микола Кричевські, Григорій Крук, Святослав Гординський, Павло Ковжун, Роберт Лісовський, Петро Холодний старший і молодший, Микола Бутович, Микола Дмитренко, Михайло Мороз, Леонід Молодожанин, Михайло Черешньовський, Микола Мушинка, Юрій і Татяна Кишакевичі, Михайло Качалуба, Христина-Кишакевич Качалуба, Зоя Лісовська, усіх прізвищ не перерахувати, (тільки переліку прізвищ митців, вихідців з України, може вистачити на ціле велике видання), ми сьогодні маємо цілісну картину українського мистецтва ХХ ст.

Автор вирішила написати книгу про мисткиню Христину Кишакевич, показавши звідки бере коріння її рід по лінії тата – це Кишакевичі, а по лінії мами – не менш славний рід Фещенків-Чопівських. Одружившись із Михайлом Качалубою (молодшим), лікарем, що опинився у Швейцарії, Христина поєднала свою долю ще з одним славетним родом – Родом Качалубів: Михайлом Качалубою-молодшим (чоловік) і Михайлом Качалубою-старшим (свекор). Включивши у книгу біографічні дані видатних людей, цих славетних українських родин, автор хотіла наголосити на тому, яких благородних синів і дочок мала Україна лише у ХХ ст. Чи такою, як нині, була б наша держава, якби ці люди не з своєї волі покидали Україну. Впевнена, кожен українець і навіть не українець, дасть правильну відповідь – ні, не такою! І вже напевно «cусіди-брати» не поводили б себе так нахабно, як вони чинять це сьогодні.

Життя цих родин – приклад для усіх в Україні не розпачатися, а об’єднуватися та наполегливо, всім і кожному будувати свою рідну хату – Україну, як говорив великий митрополит Андрей (граф Шептицький).

Життя цих Родин – зразок того, як можна зберегти любов до рідної землі, до мови своїх дідів і прадідів. Вони добре засвоїли настанови українського пророка Тараса Шевченка: «Свою Україну любіть! Любіть її ! Во время люте, / В остатню, тяжкую мінуту / за неї Господа моліть!». Служити для українців і для України – це життєве кредо великого роду Кишакевичів, Ільницьких, Фещенків-Чопівських і Качалубів та багатьох інших, яких доля закинула далеко від України, але які творили задля її блага.

Література

1. Богдан Горинь. Світлий розум // Ігор Сандурський. Іван Франко про психологію творчості. – «Сполом», Львів. – 2011. – 272 с.
2. Гентош Оксана. Про одну родину з-за кордону, яка дуже любить Україну // Ратуша 19-20 червня, 1991р. – С. 2.
3. Оксана Гентош. Невтомний сподвижник національної справи // «Бойківщина», 1 листопада 2003. – С. 5.
4. М. Качалуба. З Моєї Одіссеї. – Перевидання, Тернопіль,1997 р. – 506 с.
5. Оксана Луцька. Жертводавці УВУ // «Свобода», 11 січня, 1995 р.
6. П. Пундій. Юрій Кишакевич (1918–1992). – Рік ХL, ч. 2 (130), весна, 1993.

Доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМУ,
завідувач кафедри історії ї теорії мистецтв
Львівської національної академії мистецтв
Галина Стельмащук