До питання атрибуції скульптури Леопольда Левицького «Композиція» (1935)

Індивідуальні та колективні практики українських модерністів 1930-х рр. упродовж останніх десятиліть активно досліджують представники різних наукових осередків. Однак у роки Другої світової війни суттєва кількість документації художнього життя була втрачена. Тому відтворення цього процесу, біографій його учасників, резонансних виставок часто спирається на мемуаристику та суб’єктивну реконструкцію.

Леопольд Левицький
Композиція (втрачена)
Метал, скло
Фотографія, 1935

У 2019 р. вийшло ґрунтовне дослідження модерністичних практик «A reader in east-central – european modernism 1918–1956» [2]. Один із розділів видання, написаний Вальдемаром Баранєвським (Waldemar Baraniewski), присвячений творчим практикам Катажини Кобро (Katarzyna Kobro) та Марії Яреми (Maria Jarema) – художниць, які займалися скульптурою [2, 206–216]. Серед питань, що порушує автор, стала атрибуція, оскільки творчу спадщину мисткинь, як зазначає В. Баранєвський, оцінили не вповні й вивчали фрагментарно [2, 206–207]. Одне із зображень у праці «A reader in east-central – european modernism 1918–1956» позначене дослідником як робота К. Кобро: «Дві роботи, продемонстровані на виставці у Кракові відомі лише за фотографіями (рис. 12.1 та 12.2), протягом багатьох років вважалися скульптурами Віцінського [Henryk Wiciński. – Г. Х.] та Яреми (Maria Jarema). Лише 1998 р. Януш Загродський (Janusz Zagrodzki) перевизначив їх як роботи Кобро, та ствердив, що Віцінський “звертався до людини та органічних матеріалів”, які жодним чином не пов’язані з практиками Кобро» [2, 207–208].
Питання авторства зображення рис. 12.1 у зазначеній праці піддав сумніву Олег Введенський, критик, фотограф та активний учасник культурного життя Львова 1960–2000-х рр. Він мав змогу комунікувати з художником Леопольдом Левицьким – представником «Групи Краківської» (Grupa Krakówska), котрий жив і працював у Львові. У цей період частиною особистого архіву О. Введенського стала фотокопія оригіналу як рис. 12.1, зображеного у згаданій вище роботі, так і фотографічного зображення цього самого об’єкта з виставки 1935 року, але в іншому ракурсі та з підписом, на якому зазначено авторство – «Lewicki». Надаємо фрагмент інтерв’ю [1], у якому О. Введенський розповів про те, яким чином указані фотовідбитки опинилися в нього та як працював Л. Левицький у міжвоєнний період: «З Леопольдом Левицьким ми [з братом, Ігорем Введенським – Г. Х.] познайомилися в липнi 1961 року. Пізніше Л. Левицький познайомив нас з Р. і М. Сельськими (вони жили з нами по сусідству), Р. Турином, К. Звіринським і В. Манастирським. У Л. Левицького ми були десятки разів, та й він до нас приходив. Відкрита людина. Тоді перший раз відзначали День художника, причому в травні, і був день відкритих дверей в графічних майстернях [на площі Міцкевича, нині будівля зруйнована – Г. Х.], але вхід був не там, де Спілка художників, а збоку. У 1962 р., коли ми прийшли до Леопольда Левицького, він розповів, що їздив до Кракова. Як з’ясувалося, Л. Левицькому прийшло запрошення від Краківської академії (тоді рідко хто за кордон їздив), у якому було зазначено, що йому мають вручити диплом про закінчення цього навчального закладу. Суть ситуації така: 1933 р. цілу групу молодих художників-протестувальників, серед яких був Л. Левицький, виключили з Академії на чотири семестри (тобто на два роки). У цей період не можна було здавати іспити, захищати диплом. Усі художники, які залишилися в Кракові після цього часу, отримали дипломи. Згодом хтось із них переїхав у Париж [як «Саша» Блондар [Andre Blondel (Aleksander Blonder) – Г. Х.], М. Ярема (Maria Jarema) та ін.). Л. Левицький не зміг залишитися у Кракові й поїхав до Чорткова [місто в Тернопільській області. – Г. Х.], де винаймав квартиру. Там само розміщувалася і майстерня, де Леопольд Левицький (з пе­рервами) жив та працював майже до самої війни (1941). Там він займався живописом і графікою.

Леопольд Левицький
Композиція музична
Дерево, метал

Повернімося до часу, коли функціонувала «Група Краківська». Перша виставка об’єднання відбулася 1933 р. (Львів), друга – 1934 р. (у ліцеї м. Кременця, Тернопільська обл.), третя – 1935 р. (Краків). Ще була одна виставка у Львові (1937). Це була виставка в художньо-промисловому музеї, на якій були представлені роботи Л. Левицького та С. Осостовіча (Stanisław Witold Osostowicz) – земляка Левицького. На цьому вся діяльність «Групи Краківської» фактично завершилася.
Отож, 1962 р. Л. Левицький повернувся до Львова після вручення диплома й привіз близько півтора десятка чорно-білих фотографій, половина з яких була зі згаданої краківської колективної виставки 1935 року. На них зі звороту ще було польською написано – «Instytyt Sztuki» і «1935». Усі вони були невеликі (десь 13 х 18 см), і Л. Левицький попросив мене їх перефотографувати. Було зроблено 5 або 6 примірників комплекту (один я зберіг у себе)».

Леопольд Левицький
Композиція (втрачена)
Метал, скло
Фотографія, 1935

Оскільки О. Введенський активно цікавився історією художніх практик у Львові 1930-х рр., то згадана на початку публікація «A reader in east-central – european modernism 1918–1956» не пройшла повз його увагу. Отже, виникла потреба публікації аргументованого спростування, де основним доказом є невибіркова демонстрація візуального матеріалу. Як ми вже зазначали, однією з проблем дослідження міжвоєнного періоду є те, що значна частина творів є втрачена й відома лише завдяки фотографіям з виставок. Світлини з виставки 1935 р. ми долучили до тексту статті.

Леопольд Левицький
Композиція музична, 1934–1935
Дерево, метал
Фотографія, 1935

Окрім згаданого візуального матеріалу, існують інші джерела, що дають змогу підтвердити корект­ність атрибуції композиції як роботи Л. Левицького. У контексті аналізу виставки 1935 р. дослідник Йозеф Хробак (Józef Chrobak) у праці «Leopold Lewicki i Grupa Krakowska: w latach 1932–1937» «Лепольд Левицький і Краківська група в межах 1932–1937» (1991) зауважив, що експонована композиція Л. Левицького була позначена «великим відчуттям матеріалу та пристрастю конструкції» [3, 96]. На підставі аналізу фотографічного матеріалу можна стверджувати, що мова йде саме про згадане зображення з підписом – «Lewicki».
Загалом, ця ситуація з некоректною атрибуцією в жодному разі не є рідкісним прецедентом. Питання якісного рівня наукових досліджень часто пов’язане з актуальною політичною, соціокультурною ситуацією, суб’єктивними потребами часу, надмірною авторитетністю, що унеможливлюють критичне осмислення. Звісно, це не є чимось новим, адже історія філософії зберігає дискусії та гносеологічні розмірковування, серед яких тексти Арістотеля, Френсіса Бекона, Георга Гегеля. Постійне вдосконалення верифікації інформації, увага до якісного рівня й новизни матеріалів, що надані до публікацій, на жаль, не стало універсальним способом подолання багатьох проблем як у царині історії та теорії мистецтва, так і в гуманітарних науках загалом. Звичайно, сучасна змога створювати штучний ажіотаж навколо певних питань та капіталізація цієї уваги доволі часто виводить на маргінес питання наукової етики й сумлінності. І, як ми мали змогу дізнатись, це проблема не лише українського наукового простору.

Примітки

  1. Інтерв’ю з Олегом Введенським від
    24.01.2020 р.
  2. A reader in east-central – european modernism 1918–1956. Edited by : Beáta Hock Klara Kemp-Welch Jonathan Owen. London : The Courtauld Institute of Art, 2019. 432 р.
  3. Chrobak J. Leopold Lewicki i Grupa Krakowska: w latach 1932–1937. Krakow : Nakładem Stowarzyszenia Artystycznego Grupa Krakowska, 1991. 96 s.

Теодозія Бриж: ДІАЛОГ

Теодозія Бриж
Маска чоловіка Євгена Безніска, 1969
Гіпс тонований
Фото Олега Введенського

У вітчизняному мистецькому процесі 1960–1990-х рр. досвід Теодозії Бриж є одним із прикладів пошуку власної пластичної мови, де виразно можливо простежити вивчення як історичного матеріалу, так і осмислення актуальних для свого часу тенденцій формотворення. Проте це радше виняток, з огляду на певну закритість культурного ландшафту Львова, де переважно цитати й омажі становили кістяк індивідуальних та колективних практик. Отже, винятковий той автор, який є будівничим власного світу, що розрахований на взаємодію з глядачами через матеріальні об’єкти.

Теодозія Бриж
Двоє ІІІ, 1967
Гіпс тонований
Фото Олега Введенського

Теодозія Бриж ще в процесі навчання продемонструвала те, що стало базовими характеристиками її пошуку – високу технічну культуру та вдумливий підхід до надання ідеям форм. Консерватизм, притаманний Львівському державному інституту прикладного та декоративного мистецтва був, безпереч­но, продуктом свого часу, але розвиток особистості автора, якому посприяло комунікування з Іваном
Северою та Леопольдом Левицьким, стало передумовою до інтелектуального розвою та справжніх досліджень.

Теодозія Бриж
Лучник, 1976
Гіпс тонований
Фото Олега Введенського

Відзначимо, що в процесі реалізації задуму, пов’язаного з конкретними історичними персоналіями та подіями, Теодозія Бриж ретельно вивчала історичний контекст епохи, усі доступні наукові праці, архівні матеріали, мемуаристику. Так, в архіві художниці, що зберігається в меморіальному музеї-майстерні Теодозії Бриж, є численні фотографії, нотатки, ескізи та копії з документальних джерел, що дають змогу реконструювати процес, котрий передував пошуку форми (це, зокрема, стосується образів Амвросія Бучми, Юрія Великановича, Юрія Дрогобича, представників княжих родів). Так само й пошук просторового вирішення був результатом детального осмислення майбутнього середо­вища функціонування роботи, особливості комунікації з глядачами. Скажімо, пластична мова Теодозії Бриж суттєво відрізнятиметься залежно від того, чи цей об’єкт мав меморіальне, сакральне, історичне значення, або ж був авторською рефлексією на певні літературні твори, екзистенційні явища. Увага до «Лісової пісні» Лесі Українки стала однією з важливих тем у практиці Теодозії Бриж, і щоразу їй вдавалося знайти нове у відтворенні внутрішнього світу персонажів.

Теодозія Бриж
Торс, 1969
Гіпс тонований

Як уже зазначалося, ще в процесі свого становлення Теодозія Бриж не обмежувала себе виключно локальними явищами львівського художнього середовища, а вивчала індивідуальні досвіди європейських модерністів, передусім Генрі Мура та Ганса Арпа, біоморфні практики яких межували між фігуративом та абстракцією. Вона здійснила розробку власного підходу до стилізації антропоморфних мотивів, адже загалом людина у всіх її проявах стала для неї magnum opus. Питання тілесності, що не вичерпана питанням жіночого та чоловічого, ідеї андрогінності, людиновимірна персоніфікація стихій, природних явищ «світу невидимого» – це все також про практику Теодозії Бриж. А також глибокі знання історії мистецтва від найдавніших часів до сучасності, де присутні образи, інспіровані Давнім Єгиптом та Асирією, традиційними скульптурними масками різних народів та пам’ятками архаїки. Проте за всіма цими свідченнями високого рівня особистої культури автора не втрачається індивідуальність, а розкривається світ, розбудований художницею, де витримана лінія сильних і водночас емоційних персонажів, для яких розпач не перетворюється на невиправну катастрофу. Тут, звісно, можна розглядати й розвиток кожного з персонажів та сюжетів як своєрідну форму візуалізації мономіфу, у межах якого основ­ним героєм стає сама Теодозія Бриж, котра розбу­дувала власні бесіди з особистостями, які належали як до різних часів, так і літературних хронотопів. Коли мова йде про Теодозію Бриж, то слід акцентувати на тому, що діалогічність не лише в її роботах, але й у тому, що саме в просторі творчої студії відбулися численні зустрічі та встановлювалися комунікаційні містки. Так, у часи, коли музей ще був просто майстернею, туди приходили й обмінювалися міркуваннями з Теодозією Бриж та її чоловіком (графіком Євгеном Безніском) такі знакові персоналії тогочасного культурного процесу, як А. Вознесенський, М. Бажан, О. Гончар, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, М. Петренко, Л. Костенко, І. Миколайчук, І. Світличний, Ф. Стригун, Б. Ступка. Що з цього саме та яким чином вплинуло на скульптурну практику, встановити наразі доволі складно, адже дослідження особистого архіву триває. Однак можна стверджувати, що Теодозії Бриж, одній з небагатьох представників свого покоління, вдалося зберегти цілісність особистості й, на відміну від багатьох інших авторів, надати простір для діалогу між особистостями персонажа, автора та глядача.

Теодозія Бриж у майстерні, 1963
Гіпс тонований
Фото Олега Введенського