Незабутній Микола Стороженко згадував: «Легко, вільно творилося у мистецьких майстернях НСХУ, що в Києво-Печерській лаврі. Доокруг святі місця… недалеко від наших майcтерень місце поховання легендарного киянина Іллі Муромця, а у печерах Лаври вічним сном спочиває 150 святих, найбільше у слов’янському світі число праведників, можна сказати, вони є добрі обереги в самому центрі сучасного мегаполіса, ми розуміли, що їх нетлінний Дух – святощі для нас… не злукавиш. Отож ми, художники майстерень, творимо під їх прихистком. Зі своєї майстерні, бувало, підіймаюся на третій поверх, у просторі великого балкону на увесь будинок види безкінечного Дніпра, вдалині сяяння білоцегляної Русанівки, а якщо ясний день – то навіть далечінь Борисполя… Від святощів Лаври, краєвидів Києва зі Славутичем фарби з пензлем просяться на палітру… і так щодня, для кожного з художників години мозольної, радісної праці. Ми творили, розуміючи: для кожного з нас святим і дорогим є ім’я Печерського Аліпія, автора Всеохопної Панагії, так само, як ім’я Нестора Літописця, або ім’я пресвітера Іларіона, диво-див сяюче світло небесної квантової енергії…». Стороженко сказав це багато років тому, до того, як перейшов працювати до новішої робітні на вул. Антоновича. Тоді в тісненькій лаврській майстерні, біля самих вхідних дверей, що дісталася йому після бойчуківця Кирила Гвоздика, якому літа заслання в концтаборах понівечили душу і тіло, Микола Стороженко створював свої перші шедеври. І ті молоді нелегкі літа були переповнені його щастям: з вікна рукою подати –золотом сяюча Трапезна церква – а вийти за двері, бароковий палац, де Памво Беринда друкував свої книги, де прошкували Архімандрити Плетенецький, Копистенський, де брати Олександр і Леонтій Тарасевичі гартували свою волю, аби своїми діяннями уславити «Печерський патерик». У святому місці сьогодні творять київські художники. Їх понад тридцять, і вони творять на совість, розуміючи, яка сила відповідальності за мистецьку історію лягла на їх рамена. Тож несуть вони далі живильну твердь візуальних мистецьких текстів, знаючи, що будиночок на терасі – це їх творчий дім, і в ньому можна з радістю в серці гортати сторінки славетної мистецької історії і сторінки славетного мистецького дня нинішнього. Бо кожній людині відведений Богом час лише для творення Сьогодні. На фасаді палацу з майстернями мармурова табличка на пошану Івана Їжакевича, яку своїми силами кілька років тому художники поставили. Тут від дитячих літ він навчався і творив у Лаврській іконописній майстерні. І як ніхто інший, він добре розумів, що іконописець, іконописні школа, мистецька майстерня – це органічно єдине ціле. Їжакевич також розумів, що такої цілості Лаврі тоді бракувало. Учні з вчителями ухитрялися сяк-так прилаштуватися до існуючих непривабливих умов: не вистачало матеріалів для малярства, гіпсових антиків, елементарних екорше, мольбертів тощо; будівля буквально «розсипалася».
Меморіальна табличка на фасаді майстерні має символічний характер. Вона нагадує кожному, хто відчиняє гостинні двері: облік часу лаврської мистецької науки – від Аліпія до Їжакевича, а від Івана Сидоровича – до наших днів… Що ж примусило Їжакевича великі кошти, отримані ним від отців Лаври як гонорар за розписи церков Трапезної, мазепинської Усіх Святих над Економічною брамою (робив ці розписи з художником Поповим), пожертвувати на громадські цілі, а не залишити собі? Чому, скажімо, не поїхав мандрами до Равенни або до Венеції, до собору Св. Марка вивчати мозаїки, розписи, а залишився вдома? Він прийняв рішення, порадившись з однодумцями: «Мусимо подбати про нове приміщення для Лаврської малярні, мусимо отримані кошти покласти на відбудову школи поруч з Трапезною церквою». Їжакевич дорожив співпрацею з Лаврською церквою. Разом з учнями він з насолодою розписував також церкву Усіх Святих над Економічною брамою, храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських, створюючи привнесеними образами святих і відповідно узаконеними композиціями молільний настрій, скоріше – це було свято прихожанина з мистецтвом.
За приміщенням давньої друкарні впадає у вічі двоповерховий цегляний будинок у формі архітектурного модерну поруч з Трапезною церквою (не раз з віконечка своєї майстерні дивився на цю церкву Микола Стороженко, і вона його надихала). Отже, це місце архітектор Олексій Щусєв з Іваном Їжакевичем вибрали колись для школи, яку майстри швидко збудували, додавши під фундаментами ще чотири рівні для різного роду побутових потреб церкви і школи. Їжакевич майстерно оформив розписами Трапезну церкву і палату, як це було доручено йому разом Поповим, створивши образи святих, перейнятих духом праведництва, елементами традиційного народного буття – загалом 50 фігур. Розписи Їжакевича подобалися всім, хто їх об’єктивно оцінював одразу після виконання. Поруч з учителем працювали віддані йому учні.
Відомо, що розвиток Церкви після 1917 року був насильно призупинений, що на місці Лаври було утворене Всеукраїнське музейне містечко; що в Лаврі пропагували творчість народних майстрів та аматорів; що в Музеї народного мистецтва організовувалися виставки народних майстрів; Що приміщення Лаври разом з Успенським собором на початку війни 1941 року були заміновані й зазнали цілковитої руйнації. Отож Трапезна церква від вибуху постраждала, знесло її дах, а приміщення корпусу № 30, де колись викладав Іван Їжакевич (підчас війни художник мешкав у своєму приватному будиночку із садком на Куренівці), перебувало в цілковитих руїнах, як і багато інших будівель Лаври. Художники, Спілка художників вклали у відбудову корпусу № 30 (приміщення майстерень та школи) свої кошти й розпочали толокою відбудову історичної архітектурно-мистецької пам’ятки. Будинок постав з руїн і обжитий, оновлений став прихистком для київських мистців. Після війни розпочалося нове творчо активне життя лаврських майстерень, немовби осяяних, за Стороженковими словами, квантовою енергією.
Нинішнє покоління лаврських майстерень – а вони одні з найстаріших у столиці! – окрилене споминами про попередників, які жили мистецтвом і творили під його стягами – це спомини про Івана Гончара, Кирила Гвоздика, Михайла Дерегуса, Степана Кириченка, Петра Мовчуна, Сергія Подерев’янського, Галину Зубченко, Георгія Якутовича, Платона Білецького і багатьох інших. Робітня в Києво-Печерській лаврі зобов’язує: у ній затишно, але відповідально також. Усі лаврські мистці – як дружня господарська родина: у ній панує злагода, усіх єднає творчість, конкретна мистецька практика, що виношується під час буднів у праці. Достеменно відомо: практика є щоденною, зобов’язує до самодисципліни, організації й відповідальності за сказане; від дня до дня її буття, і мистецтво не прощає, коли йому не віддаються сповна. Утім, лаврські майстерні мають ще одну особливість: мистці цього творчого гурту, основної мистецької повсякденної праці, взяли на себе функцію вчителів іконопису. Лаврська іконописна школа не вичерпала себе. Вона пролонгована в новій педагогічній якості, що ідентифікує традицію давньої іконописної і має до них потребу, хто жадав пізнати новий для себе мистецький світ педагогіки. Як школа, має неофіційну фірмову марку: учень у ній сам обирає собі вчителя, й учнем може стати кожен, хто воліє здобути мистецькі знання. Учнями майстерні стають ченці Лаври (і їх немало), інженери, будівельники, лікарі – мешканці Києва, і не тільки. Школа налаштована на такий рівень співпраці з глядачем, щоб він міг з об’єкта творчості перетворитися в її суб’єкт, уже не як глядач, а сам як виконавець малярської на довільну тему експозиції. У майстерні практикують постійні виставки, нерідко експонуються твори колишніх учнів. Усі, хто працює в майстерні, а поруч з майстрами і учні близькі за розумінням суті духовного, чистого, морально, естетично звищеного. Ці якості легко прочитуються у творах, що експонувалися на стінах майстерні. І ще одна характерна риса Спілчанського мистецького дому на Печерських пагорбах – лаврські майстерні відкриті для кожного, хто хоче спізнати мистецтво зблизька. Десятки, сотні відвідувачів щодня, особливо влітку, звідусіль – гості з усіх закутків земної кулі. Двері кожної робітні відкриті для огляду – це творчість направду відкрита і без професійних таємниць, з вільним доступом, довірою до кожного не втаємниченого в «секрети мистецької творчості» приїжджого, екскурсоводи лаврського заповідника це знають і показують рукою на двері, що відчинені для кожного охочого…
Микола Кочубей, Василь Копайгоренко, Людмила Мітченко, Віталій Мітченко, Михайло Гайовий, Микола Лебідь, Ігор Ступаченко, Сергій Вандаловський – це імена, що становлять когорту славетних мистців лаврської майстерні їхні твори позначені ароматом образного мислення й атмосфери дружніх стосунків між колегами, метафоричною складною поетикою, де закроєні ліризм, емоційна глибина почуттів і прихована таїна недомовленості. У цьому лаврському мистецькому оркестрі мелодійними інтонаціями історизму, релігійної чистоти, фольклорною змодернізованою ерудицією позначені графічні аркуші Миколи Кочубея – «Різдво Христове», «Воскресіння», «Весняні гаївки», «Весільні пісні», «Чумацькі пісні», «Ой на горі женці жнуть». Усі вони напоєні світлоносними мелодійними ідеями, композиційно закроєні з чистих почуттів, де авторське ліричне перенесене в загальнолюдське й національне світовідчування. Микола Кочубей – художник-філософ і лірик водночас, і в його творчості не згасає модерний запал мистецької юності.
Чистота мистецького мислення супроводжувала всіх, хто приходив на роботу до майстерні від дня до пізнього вечора, вона й супроводжувала мистецький шлях Івана Пилипенка, Олеся Соловея, незабутнього Юрія Химича (1928–2003), безмежно відданого темі уславлення давньоукраїнської сакральної та оборонного значення архітектури, насамперед соборів Києво-Печерської Лаври, Софїї Київської, Свято-Михайлівського, Андріївської церкви. Безкінечні мотиви святої Лаври, Кирилівської, Андріївської, храмів у Видубичах, до яких щоразу невтомно повертався Химич, було суголосне із золотом буквиць середньовічних рукописних манускриптів, а інтенсивні червоні, холодні зелені барви, поєднані зі символічною контемпляцією блакитного, створювали позитивні настрої урочистого мелодійного тону. Залишився Химич у пам’яті колег і вдячних йому багатьох киян за малярство як майстер, що своїми краєвидами церковної архітектури навертав кожного до пошани національної нерухомої спадщини. Через літа, з відходом часу в категорію минулого, цінність творів художника зростає в моральних якостях і категоріях. Сьогодні є очевидною новаторська й близька нам манера малярського вислову Юрія Химича.
Сергій Вандаловський з дитячих років вихований у мистецькій атмосфері Добра і Творення батьком-художником, людяними наставниками Республіканської художньої школи ім. Тараса Шевченка, професорами графічного факультету Київського художнього інституту. Ціною великої мистецької самопосвяти він утримував імідж майстра високої професійної кваліфікації. Осяяний духом прийняття Таїни Хрещення, художник сформулював для себе самого духовний знак мистецького майбутнього в іконописному малярстві. У творах «Благовіщення», «Богородиця з дитям», «Богоматір Замилування» й багатьох інших відчутний згусток авторських почуттів, виражено ясні думки, вкладені в зображені образи, які викликають зворотний рух до наших сердець. У тому самому ключі прочитуються композиції «Юрій Змієборець», «Благовіщення», де шляхетно організовані площини орнаментики.
Незмінним у популяризації лаврської майстерні є Петро Ганжа, у генах якого укоренилися пишні крони традиційного народного мислення й мистецтва, уроки студій у знаних фахівця з кераміки професора Юрія Лащука, гутника Мечислава Павловського, народних майстринь Марії Приймаченко, Тетяни Пати, славетних Маргарити та Романа Сельських, Карла Звіринського. Молодий ще тоді Ганжа працював на фаянсовому заводі в Будах Слобідської України, започатковував масштабність виміру керамічної школи і практику в Опішні. Він пам’ятав уроки Гаврила та Явдохи Пошивайлів, Олександри Селюченко. Добре знав аквареліста і вчителя-бандуриста Григорія Ткаченка, керамістів Тараса Драгана, Бориса Горбалюка, Марію та Анатолія Курочок, які своїми творами засвідчували високий позем творчого мислення. Ганжа привніс до лаврської майстерні дух народного та модерного образомислення, переплетений з експресивною патетикою історизму. Чого вартий його поетичний портрет майже столітнього шанованого всіма різьбяра з Чернігівщини Антона Штепи!
Аналогічний відтінок переплетення особистого з національним виразно бачимо в малярській роботі Василя Копайгоренка «Юрій Змієборець». Авторська позиція трактування улюбленого в народі образу святого має відповідник в іконописному письмі, скажімо, у покутських, буковинських іконах, як захисника християнського етносу. Свідоме функціональне навантаження бере на себе обрана автором оранжево-малинова барва; через неї мистець уточнює конкретну ситуацію борні св. Юрія зі страхітливим чудовиськом і його перемогу над ним як перемогу Добра над Злом.
Була б неповною уява про колорит побратимства лаврських майстерень НСХУ без інформації про Володимира Шелудька – автора знакових монументів для м. Дубно на Рівненщині «Тарас Бульба», «Князь Острозький – захисник України-Руси і віри православної», «Пам’яті Берестейської битви». Скульптор шанує місце своєї праці, немало працює для Лаври. Власними пропозиціями в пластиці закликає глядача до співпереживань, до розуміння історичної правди пропонованих ним образів, дошукуючись через них до відкриття таємниць об’єктивної істини.
Варто згадати ще одного учасника лаврської мистецької колонії і в цьому році було би помилкою оминути постать Олега Пінчука – загального улюбленця, майстра відомого далеко за межами України і за життєвими рисами безкорисливого, товариського, готового щомиті будь-кому зі знаних та й незнаних йому друзів подати руку допомоги, підбадьорити, посміхнутись… Повторимо сказане в Біблії – кожній людині він є брат.
Свята Новорічні, Різдвяні, Великодні, виставкові проекти лаврські мистецькі побратими відзначають разом, за спільним довжелезним, з дощок змайстрованим столом. Святкові бесіди, роздуми – воістину єдина християнська родина в знаменитій лаврській майстерні НСХ України, що їх усіх, мистецьки творчих, поєднала в дружнє коло.
Образотворче Мистецтво 