І НАМ – УЖЕ 85!

Роман Жук
Банан, 2008
Полотно, олія

Миттю пролетіло останнє п’яти­річчя, коли «Образотворче мистецтво» – орган Національної спілки художників України – відзначало разом із читачами, шанувальниками журналу, художниками, мистецькими критиками, істориками мистецтва своє вісімдесятиріччя. Про цю дату говорили на З’їзді Спілки художників України, вона обговорювалася на засіданнях секретаріату правління Спілки, на Раді обласних спілок України. Теплі вітальні слова про журнал лунали з уст голови Національної спілки художників України академіка Володимира Чепелика, видатного скульптора України, який на кафедрі скульптури НАОМА сам виховав кілька десятків молодих і поруч з ними вже талановитих мистців середнього покоління (Б. Мазур, А. Балог, О. Михайлицький, Н. Білик, брати Є. і Н. Зігури та ін.). Проводилися зустрічі з читачами, відбувалися круглі столи в різних містах, вищих навчальних закладах. Цій річниці журнал присвятив немало номерів; читачі ділилися в ньому своїми думками, висловлювали побажання, робили зауваги, що нового хочуть бачити в ньому, на які аспекти сучасного мистецького життя слід звернути увагу, яке місце в ньому займатиме класичне українське мистецтво і т. ін. А чого варті були знамениті вересневі Седнівські свята Спілки, коли на гостинну Чернігівську землю – вотчину братів Лизогубів, у яких любив зупинятися Тарас Шевченко, до милого серцю Седнева з’їжджалися мало не з усієї України поети, письменники, композитори, ансамблі Вірського, Верьовки – і Микола Жулинський, і Борис Олійник, і Павло Мовчан, і Ігор Щербаков, і Мирослав Скорик, і Мирослав Вантух, і Анатолій Авдієвський, і Анатолій Паламаренко, і десятки-десятки інших достойників нашої культури. Седнівськими вечорами опікувався – завжди дбайливо, незмінно гостинно – Володимир Чепелик, нагадуючи кожному: «Це свята земля, вона пам’ятає нашого КобзарЯ»; він опікувався знаменитим Седнівським парком, обставив його скульптурами своїх учнів, не дозволив будувати в ньому хороми захланним перебіжчикам Януковича…

Олександр Дубовик
Карусель, 1987
Полотно, олія

Ці п’ять останніх років – і цей останній, моторошно пандемійний… Багатьох наших побратимів, колег, друзів не стало. Ми із сумом говоримо про те, що їх немає поруч з нами, що вони більше не завітають до нашої редакційної кімнатки, що не посміхнуться нашим редакційним посестрам, не зайдуть до Ігоря Волощука, патріарха всіх спілчанських експозицій, не присядуть на кріслі в Миколи Кіщука з пропозицією подати на Великодню або Різдвяну виставки свої твори, не поговорять з Володимиром Зінченком про нелегкий минулий вірусно-фінансовий рік, не поскаржаться заступнику голови Спілки Костянтинові Чернявському, що не вистачає майстерень… Мені донині не віриться, що не побачу більше Івана Фізера. Зустрічав я його завше, як брата, і раділо моє серце, коли Він заходив щоразу з усміхом на вустах, з розповідями про улюблених нами Діда Данила Нарбута і його славетну гостинну дружину, які у своєму курені на острові зустрічали всіх, хто добирався до них на середину Дніпра, вгощали кулешею… Оплакую побратима Фізера і не йму віри: невже… чому?.. Кляте чудовисько цей вірус – як Путін у Криму чи на Донбасі…

Олег Голосій
«Ж-ЖЖ», 1992
Полотно, олія

З приємністю читаються сторінки про наш журнал талановитої дослідниці, нашої постійної авторки Оксани Сторчай. Ось і в одному з останніх вона згадує, як журнал з роками змінювався, який статус отримував, згадує першого редактора журналу з тодішньою назвою «Малярство і скульптура» Євгена Холостенка, сумнозвісного гонителя членів АРМУ і Михайла Бойчука… Пригадую зі своїх аспірантських років незабутнього Петра Івановича Говдю (1922–1991), завжди усміхненого, до всіх прихильного, чудового педагога на кафедрі мистецтвознавства в
Художньому інституті, а з ним і тодішнього відповідального секретаря Михайла Криволапова (1936–2020), наступників Говді – Олексія Журавля (1945–2006), ініціативного організатора й невтомного закоханого у свою справу Миколу Маричевського (1961–2005); пригадую привітну, доброзичливу Тамару Придатко та всіх колег, які працювали з нею в колективі впродовж копи наповнених редакційними ініціативами-турботами літ… З роками журнал став органом Спілки художників, і цей організаційний перехід, ініційований тодішнім професором художнього інституту Володимиром Чепеликом, позначився на якості змісту та оформленні «Образо­творчого мистецтва».
Надійшло святкове для журналу 85-річчя в час, коли пандемія «розгулялася» по всьому світу й наразі немає від неї порятунку, попри жертовні намагання наших медиків рятувати хворих. Але водночас немає підстав для глобальної паніки, бо в таких прикрих ситуаціях наші мудрі люди, які пережили не одне лихо на рідній землі, казали: «Мусимо засукати рукави. Живемо – про життя думаймо!». Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» розумом закоханого у свій край хлопчика показав красиву українську землю через зачудовані очі сіверської дитини, і цей повчальний для прийдешніх поколінь погляд спонукав кожного: «Про життя думаймо!..»

Олег Тістол
Лівадія, 2010
Полотно, олія, фломастер

Спілка художників, велике число обдарованих, огром наших мистецьких талантів у Києві, по всій нашій Вкраїні перейняті турботою про пасіонарність, про гуманістичне коріння нашого вкраїнського мистецтва, перейняті місією життєлюбства, місією братерського людинолюбства, вірою в торжество миру на землі – і це є найвище наше покликання захищати від нечестивих, що брязкають зброєю, наші високі моральні набутки, наші духовні святині, наше од прадавніх віків Vita Nova! Ось під такими гаслами й покликаний творити далі наш журнал «ОМ», покликаний узагальнювати мистецький досвід усіх обласних організацій Спілки художників, покликаний плекати, розвивати наше українське мистецтво. Бо мистецька спілка – це є профспілка, основна турбота якої дбати про захист певних суспільних людських цінностей.
Мистецька спілка – це направду велика колективна творча сила, і в ній пам’ять про українське мистецтво, невіддільне від турботи про кожного мистця, члена своєї могутньої творчої організації; невіддільне від турботи про талановитих вихованців наших мистецьких академій, мистецьких інститутів, мистецьких коледжів, мистецьких шкіл!
Ми всі відчуваємо, що в наш час, коли зростають крила дегуманізації, коли поширюються гасла попсової псевдокультури, мистецька інтелігенція повинна бути згуртованішою навколо Спілки.
Повинна бути незламною у своїх творчих пориваннях і не повинна чекати «заморського гостя» з фінансовим кредитом, що в недалекому майбутньому горбом вилізе на плечах наших дітей, онуків і правнуків!
Ті, що позичають поза межами України великі фінанси, будують для себе розкішні палаци, вирубують ліси, псують жахливими дохідними багатоповерхівками красу міст, передмість, а через місяць-другий раптово кидають насиджене дохідне крісло-місце – і тоді шукай вітру в полі!

Назар Білик
Ключ, 2009
Бронза

Нумо до праці за очищення нашої культури, за очищення мистецтва, які, одухотворені й зігріті нашими талантами, повинні додати всім нам віри в наші сили, покликані захищати ЛЮДИНУ та її права!
Журнал відзначає своє 85-річчя! З новими свіжими силами, енергійніше він перейде свій святковий поріг і як святиню оберігатиме кожного, хто повноцінно тримає в руках пензель, олівець, хто дошукується істини в цифрових таємницях, хто живе мистецтвом і, як святиню, оберігає його чарівне казкове «я», і хто дорожить ним не в ім’я артбізнесу!
85 років журналові «Образотворче мистецтво»! Вдумайтесь у цю дату – за нею покоління тих, хто вірив у нього і хто, не шкодуючи себе, працював, аби він вижив і далі жив, тішив нас своїм змістом і формою!

ФОРМА ІНШОГО ЯК ФЕНОМЕН ПОСТУПУ МИСТЦІВ СРІБЕРНОГО КРАЮ

 

Інший – це внутрішній імпульс мистецької дії, що характеризує творчі поведінку, вчинки, спосіб і характер мислення, якість лексичного вираження; це світ внутрішнього неспокою, покликання, яке роздвоює межу, що відділяє можливість від потреби, що ставить людський дух, свідомість, психофізичні поривання мистецької постаті у форму руху в напрямі якості самовираження. У тому далеко ще неупізнаному напрямі, про який Адальберт Ерделі любив повторювати, що його можна спізнати мистцеві лише за допомогою шостого чи навіть сьомого органу чуття. Цим внутрішнім почуттям – не п’ятим, а шостим, сьомим! – наділені інші (ті інші, теж за Ерделієм, «Вони … здатні бачити Бога!». Не випадково у чистій освітленій душі Ерделія народився роман про ІМЕН-а[1], і не випадково IMEN сприймається, як символ вічного мистецького пошуку, як творчий дух непокори, не підпорядкований матерії буття й знесений власною нестерпною волею, зболеними, або ж незболеними почуттями, які ведуть його подальшим шляхом іншого. Ми повинні бути вдячні професору Іванові Небеснику, який вперше розкрив для себе і відкрив нам книгу буття іншого в постаті людини, яка народилася в глухому присілку Климовиці й волею свого мистецького почуття була вихована через свій інтелект і глибокий почуттєвий світ для того, аби зродити мистецьке переконання: «саме те є гарним, що вічно живе[…]форма, колір – це життя; постійна переміна твору – це краса»[2], і зізнатися далі самому собі «в цьому розмаїтті нескінченності живу і я»… Ерделі, сміємо думати, довго-довго чекав ТАМ, коли будуть оприлюднені і розійдуться помежи людей його роздуми-судження, в яких його красива світла душа прорвалася крізь густі тумани сумних часів ПОЧАТКУ 50-х років, щоб зачаровувати через своє воскресіння однодумців спрагою поєднати в одне ціле нерозривні полюси пошуку і творення. Він справді постав перед нами Воскреслий у чистоті прагнень іншого, що завжди пульсували образними сполуками в його композиціях, і що ми можемо спостерігати, до речі, в його «Краєвиді з водою» (1920-х рр.) з приватної колекції, де життєва єдність барв води, холоднішого тону неба, нахилених над водою дерев із золотом осіннього листя, черленими барвами настроєвості пов’язує цілість сприйняття природи в безкінечне надлюдське бажання затримати час у собі і не відпускати. Бо це мить спокуси природи і вона сприйнята як атом вічного, у мить саме такого сприйняття як ознака майже ніколи неперехідного. Чи не жив таким іншим, воєдино цілісним у ствердженні позабуденного шукач Істини, мандруючи протягом усього свого смиренного життя Григорій Сковорода?! Бо якщо не у формі, то у якості інакшого вчитуємось у його притчу з мелодією молитви Раба Божого: «Я, Боже, тебе песнь нову, // Песнь Мойсейску, песнь Христову, // Воспою в духовной лире, // В десятиструнной псалтирє. // Всяк цар в бою цел тобою, // Цєл твой и Давид, мечем не убит! Були такими, за словами боголюбоного Сковороди, Василь Великий, Іван Золотоустий, Августин, папа Григорій Великий і ще багато осіб у цьому ряді інший, а в долі першої половини ХХ ст. інший був і є Адальберт Ерделі! Про один день – як тисяча літ, про один день – як одна постать, що нема цьому кінця, що «се море велике», переживав Сковорода, знаючи, що місце одне слід перейти не для того, аби застоятись на ньому, і треба пройти далі, або як твердив до себе Величний Іван Франко про коло життєве «мус працювати» (додамо ще від себе: денно і нощно за своїм бюрком письмовим сидів Франко, здійснюючи ля себе самого життєве «Вірую»: «мус працювати»); або як сповідався самому собі Ерделі «Лечу зі світлом Людини», який хотів, – і кожен маляр мусить то знати, бо воно наче молитва, – «бачити Бога в найрізноманітніших виявах життя» і який мав переконання, що мистецтво – то яко єдино-єдиний для нього Бог, і для того, щоби спізнати поличчя мистецтва, треба мандрувати від музею до музею, і треба поза тим набратися сміливості, аби зізнатися у виборі поняття духу в єдності сам-на-сам, тобто у самості з волею, набратися мужності у виборі, як це зробив для себе Ерделі, «відзначу лише чотирьох: Фідій, Мікельанджело, Роден і Мештрович», а в малярстві важелем опори слугують для нього Леонардо да Вінчі, Веласкес, Ван-Дейк, Франс Гальс. А коли ми говоримо про музику, то не помиляємось, що чуттєвий світ Ерделі зітканий з ніжних сторін матерії, бо в мелодії для нього найперші Бетховен, Вагнер, Бах, Пуччіні, Сметана, Чайковський, Шуберт, Шуман, Брамс, Бізе, Ліст, Дебюссі, Барток і ще далі велике те число музичного поняття IMEN, яке запалало в серце-душу Ерделія, мандрівника зі всесвіту інший, подібного до Сковороди і подібного у праці до Франка… До Сковороди подібного, який зізнавався з Гусинської пустині: «О Боже мой! Как трудно все тое, что ненадобное и глупое! Коль легкое и сладкое все, что истинное и нужное». Визнавав Ерделі «истинное и нужное» упродовж усього свого просвітленого у малярстві сходження через дух непокори…Дух Ерделія повсякчасно стримів у вись, наче Ейфелева вежа у ствердності людського ratio і почуття!.. Тут ми увійшли у межування духу людського у житті, для нас Духу Ерделієвого з великої літери, як показав він нам усім своїм мистецьким прагненням і намірами перемогти неможливе, що врешті-решт йому вдалося у власному Великому, хоча і особисто для нього короткому і драматичному житті здійснити. Він шукав його у малярстві і він здійснив його у малярстві, що можна проілюструвати на численних прикладах його мистецьких композицій. Приглянувшись уважно, ми спостерігаємо в наші десятиріччя, як легкою красивою ходою він, елеґантний Ерделі, крокує від ужгородської Корзо до київського Хрещатика і далі до харківської Сумської, а звідти до одеської Деребасівської, а з ним, намагаючись йти поруч, не відставати, прихильники його таланту, уже наші сучасники, розуміючи, що збіглися у світлій постаті Мистця усі чинники для зростаючого взаємопроникнення Durchdringung von Drang und Geist, як твердив мислитель Макс Шелер у творі «Die Stellung des Menshen im Kosmos, або ж в уявомисленній ерделівській формі візія від оновленої течією води Ізару, чи гірського повітря Гармішу,чи баченого в мюнхенських пінакотеках, Glaspalast у справжнісіньке ерделівське Sturm und Drang… Через самоствердні ініціативи ентузіазму Небесника, що опублікував Думки, щоденники, літературні твори великого мистця, ми наблизилися до розуміння мистецького індивідуалізму Адальберта Ерделі, відчуваючи несподівано і спрагу радості, як близький, як дорогий він нам, як потрібні нам його колір, форма, лінія, як багато життєвого сонця в його краєвидах, якими світлими нотками прочуті його портрети, як чисто оформлені його букети квітів, якими єдиними у композиційних строях виглядають його натюрморти. Як він відчув інше в Мюнхені і після Мюнхена вдома, у Карпатах, у рідній сріберній стороні! Як благословив Господа, що надав йому можливість спізнати інші світлі місця й інші тіні, як шукав себе опісля по різних Богові рідних місцях і закутках, скажімо, у Гаржілесі у виявленні мистецького істинного, що було для нього конечне, як саме життя, як красива природа, що втішала його погляд, що зроджувала інші образи, аніж ті, що з’являлися на світ до нього, аніж ті його власні, які хвилювали публіку у мюнхенському Glaspalast-і; як він домагався осягти золоте зернятко «інше – переміна», коли тіло і дух змагалися за силу і вагу мистецького виразу, коли винятково досконале народжувалося в результаті змагання тіла і духу й перемоги духу, коли врешті-решт переміна після його втоми чи відпочинку ставала основою мистецької радості від того, що збулося, відбулося, стало іншим. Зв’язок Ерделі зі світом, що тягнувся на Захід від його рідної сторони цивілізаційними шляхами, був для нього об’єктивно необхідний й він манив, його він кликав до себе, бо він, інший, його прихильно наставляв до пізнання, не залишав у провінційному спокої, примушував розкошувати, знаходити щастя в праці і знову через якусь хвилину залишатись незадоволеним собою; він дивився, як малюють, живуть, як люблять або ненавидять один одного в різних краях, і був далекий від того, аби ненавидіти, бо спізнавав у мистецтві Бога, а більше від своєї любові до Нього, нічого більшого для себе не прагнув і почувався у цьому священнодіянні семи кольорів на полотні єдинородний зі світом, який був близький до малярства, скажімо, з музикою, майстрів, таємниці душ яких він сприймав у межах октави звуків, оцінював через чуттєво скомпоновані кольори, через тональні переміни; з літературою через те, що вона могла виявити чуттєву притягальну силу в Слові. Він переповнений жагою пізнання нудився формами якогось там життєвого суб’єктивного прозябання, і коли бачив, як душа людей з великими статками жалюгідно терпіла своє животіння, немовби мана нічної темряви зійшла на неї в сонячний день, і коли не було жодної надії на життєві зміни, коли ні найменша крапелька живильного весняного дощика на скроплювала їх зачерствілі обличчя, то починав відтак відчувати, що вони не можуть стати іншими, бо вони не такі – інші, в першу чергу у мистецтві вони не такі. Заслуга Ерделія в першу чергу у тому, що він у Сріберній рідній його серцю землі почав формувати мистецьку школу. Він реалізував мить просвітлення іншого у русі, що доторками перемін випереджував найменші наміри імпульсуваня того, що конче мало статися і з чим він врешті колись мав нагоду зустрічатися, а потім розлучитися в Гаржілесі, допоки йому не приснилися мистецькі краєвиди Лувру… Нелегка то була хода по сходах мистецьких непорозумінь (Шаму Берегі, Юлій Віраг, Дюла Ірас, Андор Новак), чи суб’єктивних персональних амбіцій, що в якусь означену ним для себе мить історичного часу спричинювали поступ власного мистецького образотворення («на початку свого творчого шляху були ще три художники: Ерделі, Бокшай і Грабовський», – зізнається творець іншого). Отож сформувалася, дякуючи однодумцям у мистецтві, – а до них не забудьмо віднести Шімона Голлоші, – і зродилася, і почала твердо ставати на ноги, і була виплекана під небесами Карпат мистецька школа, що в очах освіченого інтелігентного горожанства з протилежностей тіла і духу витворила продукт іншого у мистецтві. Заради цього жили і творили обласкані Богом мистецькі будителі, у мистецтві ні кроку без Бога, що могли про себе кожен з них сказати «Ми є школа!», або повторити слова мислителя Ерделі: «сім кольорів веселки промовляли до них». Земля сріберного краю була для усіх інших немовби молоко матері в дитинстві, а Карпати з ялицями для них спиналися до неба, біля якого кольори просилися на біле полотно, а в церквах лунали янгольськими співами молитви, і Йосип Бокшай, для прикладу, натхненний їх мелодіями щосекунди мав впевненість, що співи церковного хору, чисті і ясні, ніжні і скраєні Вірою з’єднують його мислення на полотні в композиційну цілість, в яку не могла вкрастися випадкова форма. Бо Воздвиженням Хреста в ужгородській катедрі він об’єднав моральні поривання віри і людської любові до Нього через себе. Хода у власному малярстві у формі іншого вирізняла мистців сріберного краю: вона вказувала істинні вартості, підносила ритмічну дію просторових сил у двовимірній площині, що була дисциплінована емоціями відведеного композиційного простору і межами життєвої енергії, яка пульсувала температурою індивідуальної палітри і кипінням емоційних сил. Не забуваймо їх, організованих у пориванні форми іншого (Золтан Шолтес, Адальберт Борецький, Андрій Коцка, Гаврило Глюк, Федір Манайло, Ернест Контратович Юрій Герц, Володимир Микита, В’ячеслав Приходько, Іван Бровді, Золтан Мичка etc.). Образи, що були виконані, виколисано-наспівані ними в часи сумні, або радісні для людського життя, були образами, що завершували сцену відведеного для кожного з них часу, на якій думка кожного миготіла промінним світлом переходу, як у просторі нічної тиші блиск далекої зорі, що глибше зоряне небо , то ясніше світло від кожної зорі, що глибша думка у структурі відведеної форми, то величніша її мистецька сила, то мінливіше її малярське безкінеччя; і усе ж той шлях не є замкнений межами людської творчої енергії, її плюси линуть у наші серця зі швидкістю світла, бринять у них музикою, яку обожнював інтелігент Ерделі: ми їх зраділо сприймаємо, як святошний день, так само, як сприймаємо з нетерпінням, спрагою , чуттям і розумінням , світло, яке лине від творів Олександра Архипенка, Вадима Меллера, Євгена Лисика(згадаймо осінню 2018-го року виставку майстра у львівській популярній «Дзизі»), Кароля Звіринського, наших парижан Василя Хмелюка, Олекси Грищенка… Не забуваймо і пам’ятаймо: ужгородський професор Іван Небесник домігся свого абсолютно вартісного призначення і відкрив державотворно Закарпатський художній інститут і він так само через кілька років домігся свого «Світить сонце», вдивляючись у зорю Ерделі на небесах (він ж бо Небесник!), аби інститутові відкрили нову шкалу просвітницьких вартостей у формі Закарпатської Академії мистецтва.

 

VIVAT ACADEMIA!

[1] Виокремимо самовіддану працю ректора Закарпатської академії мистецтв професора Івана Небесника в його осягах виняткової пошани мистецького і загалом літературного внеску Адальберта Ерделі, що спостерігаємоі принаймні у двох фундаментальних працях Небесника – монографії «Ерделі» та підготовленою за його редакцією книгою «IMEN», що включає літературні твори, щоденники, думки, не поскупімось на епітет, геніального мистецького будителя Сріберної землі Адальберта Ерделі.

[2] Ерделі Адальберт. IMEN: Ужгород: вид-во О. Гаркуші, 2012. – С. 132.

НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ ДОБРА І ТВОРЕННЯ

п’ятниця 26 травня 2017 р.

 

Щовечора і майже щоночі, коли місто вмощується до сну, я сідаю за свій паперами заставлений стіл, на якому, я, звично мені, снідаю й обідаю, і пишу те, що люди просять написати, або що поклав Пан Біг на душу, і воно, слово за словом, лине тоді зі самої серцевинки; в такі щасливі для мене години, коли затихли телефонні неспокійні для хати дзвінки, дивлюся у вікно навпроти і виразно бачу, як миготять на нічному темному небі зорі, і з-поміж огрому тих зір мені ясно в очі світить одна-однісінька – і щоночі та сама, щоночі заворожений, не відводжу від неї погляду, а часами трапляється починаю з нею розмовляти. Бо знаю: вона світить для мене, вона бачить мене з далечі й її нічне миготіння мені знайоме, як монотонні стуки азбуки Морзе. Я звик до неї, а вона – до мене, і мені робиться на душі легше, бо я з найшов крихітку порозуміння з нею, а вона, очевидно, зі мною також, і в такі благословенні хвилини-години пишеться мені легко і думається легко, світло, прозоро і чисто. Місто спить, тихо навкруг, не лунають доокола крики, не верещить з голосників дика мелодія під громовиння барабанів – зіронька світить мені просто в очі, і коли я звертаю до неї погляд, спозираю на неї довго-довго, мені виразно запам’ятовується: вона світить для мене, вона промовляє, і я чую виразно Його слова, бачу Його сумовиті очі, усміх на устах, звернений на мене погляд…

Наставлена на зоряний лад моя душа, і я в такі хвилини переконаний, що народна вікова мудрість «скільки зір на небі, стільки душ, людей на його неозорих просторах», справджується, принаймні, я в це вірю і я переконаний, що мої друзі, колеги, побратими, знайомі, рідні, близькі і далекі, з нашої землі і з інших земель, сходяться з Того простору, де далекі зорі, до моєї кімнатки, до мене усі разом з нічного зоряного неба, і такі хвилини моєї віри, мого переконання, моїх сподівань і бачень і хвилин мого чистого відчування, молитви сам-на-сам з самим Богом, є мої сокровенні хвилини, що зроджують світло поличчя мого – тоді я раптом зауважую: я не сам, не збіднений літами, не згорьований працею, і тоді у мене з’являється відчуття, що те, що я виконую, потрібне насамперед мені, і тоді раптово зникає зневіра і відступає нехіть.

Зоря ота вечорова, нічна зоря і зоря з досвітків, – то є суть Василевої Отковича душі, його допитливий погляд, його виразні очі – то промінь з далеких світів у моїй кімнаті, заклечаній книжками великими і малими, новими і давніми, книгами моїх друзів, знайомих, приятелів і просто людей різних професій, яких поважаю. З-поміж Отковичевої Василевої зорі рясніють-миготять зорі моїх наставників, вчителів, колег-побратимів, друзів–роблю перепочинок у праці і налаштовуюсь на спомини, згадуючи прожите і пережите зі самим собою і з багатьма іншими, від ранньої юнацької доби з тими, з ким сходилися на перехрестях наші життєві стежки, велися довірливі розмови, було взаєморозуміння з пів слова, від одного приязного погляду чи потиску дружньої руки. Така духовна близькість була у мене завжди з Василем Отковичем. Така літами випробувана довіра була також до багатьох моїх друзів – до Миколи Компанця, Олександра Івахненка, Jerzy Bahra, який починав свої листи до мене словами «Дорогий український брате», Миколи Стороженка, який не раз мені повторював «Я так її, так люблю//Мою Україну убогу», який, оформивши Шевченкового «Кобзаря», як ніхто краще до нього інший, з власними есеями-розумами до графічних творів, написав на титульній сторінці «Немає нездоланних вершин для сокола думки і чуттів». Таке почуття близькості я відчув також у словах Григорія Логвина «Дорогому Олександрові Федоруку з побажанням досягти більшого» на своїй хрестоматійній книжці «По Україні», чи професора Тадеуша Добровольського з Кракова, чи Станіслава Моссаковського з Варшави, чи Михайла Лібмана з Москви, чи незабутньої Віри Свєнціцької, мого опонента з її ласкавим усміхом і допитливими очима «Що там у вас нового в Київі?», чи Левка Геца у 70-ті роки з питанням «Ви, друже, боїтеся до мене писати?»… Багато разів і копу років ми бачилися, розмовляли, ділилися думками з Василем Отковичем – то я у Львові у нього, то він у Києві – в мене, і що там казати, то були радісні наші зустрічі однодумців, які мали спільні погляди на життя, то були численні питання-відповіді, то була на ту добу розбалансованих коліс совіцької деспотичної машини пора динамічних пошуків і знахідок багатьох старших і молодших за віком ровесників Епохи недалекого уже Воскресіння України! Про Василя Отковича я знав усе, так само як він усе про мене, – і я з радістю стежив за його сходинами в науку; як він виступав на різного штибу конференціях; як полонив його мистецький, музейний багатий світ; як опублікував фундаментальну працю «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.»; як він захищав дисертацію; як разом з Вірою Свєнціцькою надрукував унікальний альбом «Українське народне малярство «XIII–XX ст.», за яку вони були ушановані Національної премії України імені Тараса Шевченка; як він захоплювався просвітницькою працею; як ділився своїми знаннями і досвідом зі студентами, читаючи їм лекції; як прилучився до візантології; як захопився організаційною державницькою сферою праці і потім ділився думками «То не моє…»; як виявив свій хист, багатогранний талант у рідному для нього Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва імени І. Труша на посаді керівника навчальної установи, звідки колись дев’ятнадцятирічним юнаком з дипломом мистця-кераміста вирушив на творчу хресну дорогу, щоби стверджувати на ній своє неповторне мистецьке «Я».

Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького – це найвища культурно-мистецька сходинка-капітель національної духовної гордості України. Так само велична, як величним є ім’я «Глави і Батька нашої Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея» (за визначенням Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Йосифа Сліпого), який, заснувавши Церковний музей у галицькій столиці, через шість років з власної волі перетворив його у національний! Від професора Іларіона Свєнціцького до Василя Отковича – це музейний шлях мудрості Сковородинський, за його філософськими переконаннями «начало всему и вкус есть любов», це мистецької проби коштовна перлина, в якій зберігаються непересічні скарби нації, української держави та її культури, не наша національна інтелектуальна гордість і твердь. Сорок сім років Свєнціцький разом з однодумцями Михайлом Драганом, Вірою Свєнціцькою вів довірений йому музейний корабель через рифи історично-політичних негараздів з властивою йому самопосвятою, енциклопедичною ерудицією, дбаючи про поповнення колекції творами багатьох мистців, роздумуючи про святощі української ікони, її славетну історію, шукаючи підтримки у світочів української культур, насамперед Івана Франка, Володимира Гнатюка, мистців Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької і розгортаючи її престижеві загальнонаціональні та європейські інтонації. Своєю ентузіястичною працею він випестив гроно, плеяду відданих українських патріотів. Донині уже нові покоління, віддані українському музейництву з гордістю за доручену їм відповідальну справу щодня прямують до музейних залів, наукових кабінетів, бібліотечних кімнат на проспекті Свободи, вулиці Драгомонаа, свято оберігаючи доручені їм мистецькі скарби. Понад століття, Музей, за висловом Митрополита Андрея Шептицького, стоячи «на сторожі національної традиції», розгортав своє національно-культурне буття, дбав про те, аби зберегти найцінніше, «що в національному житті заслуговує на увагу». залучаючи до збагачення скарбниці і презентації у своїх стінах досконалі композиції Труша і Новаківського, Бойчука і Сосенка, Холодного і Бутовича, Кульчицької і Федюка, а згодом уже в наступні десятиріччя численні пам’ятки скульптури, витвори народного мистецтва, раритети рукописної та давньої друкованої книги…

Сорокатрирічний Василь Откович, отримавши директорське крісло музею, відчув, яка відповідальність лягла на його рамена,зрозумів, що працю колективу необхідно скерувати до нових вимог історичного часу, до усвідомлення відповідальності за нове поняття, відроджене інституції «музей національний» – так, як це задумав Світоч української Церкви…

Мені не раз спадало на думку: мій молодший колега Василь Откович був щасливий у житті: він горів у праці, він жив нею, він не працював – творив, день за днем, тиждень за тижнем, у людському часі переживань і клопотів, у відведеному для життя Людини часі, що згорає швидко, наче полум’я свічки; він працював і ходив до праці, як на свято, радіючи з того, що йому, молодому, довірили таку ношу і віддаючи себе тому, щоб психологічну якість суб’єктивного – чистоти, світлості, ясності, душевності висловити словами, оберігати при тому найперше відповідальність за сказані колись слова, що Національний музей єдиний не лише у Львові, він єдиний, глобально національний у глибинах цієї громадянської й високої українськості й вимірах соціально-культурної якості державного творення. Продумане і сказане ним Музей національний відповідало якраз критеріям моральності молодого директора і збігалося з настроями, почуттями, мріями, надіями ентузіястичних відданих ідеї Національного музейниць, які одразу відчули і збагнули: Откович саме той, хто прийшов до них, аби творити. Адже вони хотіли творити, не збувати бездарно день за днем, як гривні на ринку з кишені, гаряче прагнули цього оновлення життя у науковій праці, пам’ятаючи: так творила Пані Віра Свєнціцька, коли оберігала ікони у Вірменському соборі від лихих очей, – у тодішньому сховищі музею, оберігала їх, як мати рідних діток. Вони згадували Отковича, коли він на прохання Раїси Захарчук-Чугай набирався досвіду в якості екскурсовода музею, а потім на посаді головного оберігача; вони пам’ятали, як захотів збагатити знання і попросився працювати у славетній львівській академічній науковій установі, як відповідально ставився до наукової праці, як зацікавився живописом на скла і надрукував альбом про Івана Сколоздру, і не забували згадувати, що тодішній перший директор академічного Інституту народознавства незабутній Володимир Гошко довірив молодому енергійному Василеві Отковичу очолити музей етнографії та художнього промислу. Усе це відбувалося на моїх очах: я з радістю у серці слухав виступ Отковича на захисті кандидатської дисертації, приходив до молодого Отковича в етнографічний музей, потім вітав його нове призначення в улюбленому мною Національному… Я уже колись згадував свого іншого давнього колегу багатолітнього наукового співробітника Інституту народознавства НАН України Миколу Моздира (1928-2018), який до того певний час був заступником директора Львівського музею українського мистецтва. Був він начитаний ерудит, з відкритою до кожного душею, відомий вчений, добра людина з чистою християнською совістю… Його зоря з позагалактичних осяяних зіроньками просторів теж у моєму нічному вікні, придивляюсь до її ласкавого усміху, вслухуюсь у тихі й дорогі для мене слова «Друже…»; спозираю й виразно бачу сяяння Отковичевої зірки, з наддалекої відстані лине-лине з-поміж затишної київської ночі. Услуховуюсь. Удивляюсь у простір і виразно чую голоси, з-поміж багатьох інших мого молодшого друга Василя Отковича… Вчора ще нагадував самому собі «Мушу встигнути, залишилося небагато…», самому собі планував день завтрашній, людський волею Божою керований, окремий в людському житті день… Життєва свічка несподівано, раптово догоріла і згасла, упала на неї скупа чоловіча сльоза…

 

 

4 липня, вівторок 2017 р.

 

Якось Василь Откович зізнався, що музейній справі він віддав 30 років, тобто більшу частину свого життя, означуючи цей час плідної праці «найкращим періодом у своєму житті». Ми далі торкнемося іншої пасії цієї неординарної талановитої людини – нам імпонує його сміливе входження у дослідження історії українського мистецтва, зокрема української ікони. Ефективна праця Отковича в Національному музеї у Львові імені А. Шептицького була скерована на актуальні аспекти збереження багатої національної спадщини, оптимізацію таких організаційних ракурсів діяльності, через які великого мистецького значення цю спадщину можна було б актуалізувати і оприлюднити, ввести її до міжнародного наукового обігу, вдихнути в неї нове рухоме життя, стрімко підняти лінію музею на такий щабель розвитку, через який збережені світового рівня пам’ятки українського мистецтва засвідчували б вертикалі поступу музею і пріоритети такої унікальної колекції на світовому рівні. Початковий період діяльності вченого, музейника, – пригадуємо наші з Паном Василем розмови, – був надзвичайно ускладнений через те, що звичний рівень мислення у колективі треба було через актуалізовані сьогоденням об’єктивні наміри перетворити в амбіційну творчо згуртовану наукову громаду, готову до виконання завдань, що були спричинені масштабами уявлень про новий статус унікального музею й зобов’язаннями праці у ньому. Музей мав найбагатшу колекцію української ікони. Її дякуючи Свєнціцькій вдалося щасливо зберегти цілісною, неторканою частково у сховищі, для якого був відведений Вірменський собор у роки атеїстичних вакханалій й боротьби Системи з українським націоналізмом (1952) ; при моїй пам’яті то були щасливі години, коли Віра Іларіонівна у соборі показувала мені врятовані і збережені реліквії, від спілкування з якими радістю променіли очі видатної українки. Колекція була гордістю музею й заслуговувала на більшу пошану й визнання у наукових колах не лише однієї України. Колекція могла принести славу Львову, і це відчував Откович, як колекція ікон у палаці єпископа Еразма Цйолка у Кракові (фігурують, як карпатські, західноруські), або колекція ікон у Сяноку, які колись зібрав невтомний січовий стрілець Левко Гец. І цю славу княжого Львова денно-ночами вимріював зі своїми колегами-однодумцями Василь Откович. Перевезення ікон зі собору до будинку на проспекті Свободи прискорювали прохання вірмен парафіян –- це усвідомлював директор музею. Але проблема полягала не у прискоренні перевезення, а в дотримуванні безпеки, кліматично-температурних умов, у якісному здійсненні цього нетипово-унікального заходу. Директор розумів: на нього лягла велика відповідальність, і ті працівники, в першу чергу Марія Гелитович, Олег Сидор, Данута Посацька, хто допомагав реалізувати проект, теж це розуміли. Минуть роки, і Василь Откович згадуватиме, що окрім збереження, були ще вагомі «інші завдання: не тільки зберігати, показувати в експозиції, а й досліджувати, популяризувати через виставки, каталоги, видання, публікування, монографії, альбоми» – стояла перед колективом велична мета: досягти домінанти у донесенні суті духовного багатства, яким музей зобов’язується ощасливити громадян незалежної України.

Музей перетворився через ініціативи Отковича музей перетворився в животворний організм, музей став зразковим закладом, якими колись в давні часи виглядали Народний дім чи «Просвіта», музей почав генерувати ідеї, музей став місцем, де мешканці столичного галицького міста і численні гості переповнювалися гордістю, де люди збагачувалися продуктами національного інтелекту, де відвідувача чекала доброзичлива інтелігентна атмосфера – затишок, гостинність і культура. Приятель Отковича Орест Голубець краще від будь-кого іншого добре знав, поважав, підтримував Отковича і свідчив згодом про зрослий авторитет музею, про нові ініціації, скеровані на оновлення його життєдіяльних функцій, про те, що на ентузіазмі та професійній кваліфікації науковців музею було динамічним темпом створено «унікальну експозицію «Українське мистецтво ХХ століття», відновлено видання «Літопису Національного музею у Львові», пожвавлено наукову й культурно-освітню працю», – одним словом, жертовність праці директора була помножена на жертовність професійних відчувань усього музейного загалу.

…Велика самопосвята Василя Отковича супроводжувала його скрізь, де було відведено місце для активної дії. Він ніколи не забував, що він є істориком мистецтва і мистецьким критиком, і куратором, і ерудитом, який покликаний єднати українську культуру – материкову і ту яскраву, малознану, що творилася в еміграції на чужині в єдиний живий духовний продукт, не забуваючи при тому, що цій справі багато уваги приділяв до нього директор Ярослав Новаківський, який теж пішов рано з життя. Отож були цікаві презентації, виставки, поверталися на рідну землю створені мистецькі скарби. Були власні видання – монографії та альбоми, були численні наукові публікації, в яких спостережливе око дослідника бачило те, що до нього інші не зауважували, або обходили стороною. Якою блискітливістю думок перейняті публікації Отковича про народний іконопис ХІІІ–ХVI століть, про закарпатську народну ікону ХVII–XVIIIст., про твори Риботицької народної школи, про ікони гуцульські, покутські, бойківські про музейництво, про повернення, охорону, чи збереження культурних цінностей! Низка актуальних наукових ґрунтовних досліджень, виступів на різного роду наукових конференціях. Увесь комплекс авторських наукових заявок – як свідчення ерудиції й покликання вченого. Великими задумами жив, ініціював свої творчі дії талановитий директор.

Доля відвела Василю Отковичу ще одне випробування, ще одну радість у житті – працю на посаді директора Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені І. Труша, до якого він колись на зорі свого юначого покликання писав заяву, що просить зарахувати його студентом відділу кераміки.

Праця в освітній установі відповідальна, ініціативна, праця вимагає самодисципліни і любові до студентства. Це великий світ зобов’язань і випробувань, жертовності і готовності бути завжди усміхненим, доброзичливим, ввічливим з усіма, хто переступає поріг навчального дому. Василь Откович точно окреслив своє покликання – в першу чергу «не розгубити власних традицій». І він їх оберігав від ранніх років, шануючи дорогих йому батька Петра і матір Наталію, брата – талановитого реставратора Мирослава Отковича, свою власну родину, усіх, з ким перетиналася його життєва стежка.

Свічка передчасно згоріла.

Він пішов передчасно у засвіти, не здійснивши багатьох мрій та задумів.

Сумно!

Він пішов…

 

 

Журнал «Образотворче мистецтво». – № 3 за 2017 р. С. 132. – Олександр Федорук

 

З сумом ми зустріли звістку про те, що у засвіти відійшов наш давній друг, талановитий історик мистецтва, директор Львівського декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша Василь Откович. Він народився 20 червня 1950 на Львівщині в с. Вовчухи, закінчив прикладне училище ім. Івана Труша (1968), а згодом факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (1978). Захистив у Києві кандидатську дисертацію на тему «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.» (1993). Тоді ж був призначений на посаду Національного музею у Львові.

Цьому музею, його ідеалам В. Откович віддав своє серце. Праця на моральній ниві була для нього моральною потребою берегти національні мистецькі святині. Слугування культурі, мистецтву, музейництву стало для Отковича справою його життя. Він розумів, що українську культуру мають розбудовувати молоді, ініціативні, енергійні патріоти. Благородна мета виховувати патріотично налаштовану молодь привела його на посаду начальника управління культури Львівської облдержадміністрації і згодом до коледжу, який він очолював до кінця своїх днів.

Василь Откович був талановитим істориком мистецтва, дослідником, для якого позицією в житті було робити корисне і мудре для мистецтва і культури. Він був автором монографії «Народна течія в українському живопису XVII–XVIII ст.», альбому «Іван Сколоздра. Живопис на склі». У співавторстві з Вірою Свєнціцькою Василь Откович видав альбом «Народне мистецтво «XVIII–XX ст.». Глибиною фактів, багатством іконографічного матеріалу, силою й логікою наукових суджень вирізнялися дослідження українського вченого. Він був знавцем музейної справи, дбав про збереження пам’яток українського мистецтва. Багато зробив для розвитку Національного музею у Львові – одного з найкращих в Україні.

Василь Откович заслужено здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка. Як завідувача кафедри візантології Львівського національного університету ім. І. Франка його поважали в колективі, студенти його любили за ерудицію, силу переконань, за джерела незнаних фактів, за докладність трактування наукової проблеми.

Тяжка хвороба підступно вразила талановитого дослідника, організатора мистецького процесу, педагога, мудрого вчителя, людину глибокої культури і високого патріотизму. Усі шанувальники Василя Отковича сумують через велику втрату. Його не вистачає серед тих, кому небайдужа доля української культури, науки, мистецтва.

Хай земля буде пухом, дорогий Василю Петровичу…»

 

 

28 жовтня неділя 2018

LA CRIMOSA
Lacrimosa dies illa
Quo resurget ex favilla
Judicandus homo reus.
Huic ergo parce, Deus:
Pie Jesus Domine,
Dona eis requiem. Amen

МИКОЛА СТОРОЖЕНКО КРІЗЬ ПОГЛЯД ЖИВОГО СПРИЙНЯТТЯ

Микола Іванович Стороженко з нами щодня, він наш друг і порадник і ми його сприймаємо крізь призму живого сприйняття. Для нас, його сучасників і ровесників він є знаком випробування істинного на Людяність і Талант, що воєдино поєднувалися в його особі. Від ранку до вечора – а він приходив кожного дня до місця своєї праці, рідної для нього НАОМА – його можна було побачити у майстерні, в аудиторії, у коридорах

ДЖУЛАЙ Віктор Васильович (26.01.1958, м. Хабаровськ, РФ – 06.01.2009, Київ)

Ми вибудовуємо світ, в якому живемо і з яким зживаємось. Ми шукаємо в цьому світі однодумців, які нас підтримують, або яких ми підтримуємо, і які нас потішають у хвилини смутку, або яких ми підтримуємо, коли їм це потрібно, щоб не втрачали надії, і коли нам за це потім вдячні. Ми самі робимо свій вибір і ніхто, окрім нас самих, не можна нести відповідальності за наші вчинки. Важливим для кожного з нас є право на такий вибір, що скероване нашими думками, почуттями, бажаннями. У такій ситуації ми можемо керуватись силою Добра, або Супротивного. Так чи інакше, але ми шукаємо тих, хто може нас зрозуміти, хто готовий до того, щоб нести довкола Добро і не сіяти Зла, хто, спізнавши себе, допомагає іншому (іншим) спізнати істинне через випробування пошуком такого шляху, про який кажуть «Пізнай ближнього». В особі Віктора Джулая я знайшов колись однодумця, людину, яка жила для того, аби не робити прикрощів тим, з ким звела його життєва дорога, тим, хто беззастережно довіряв йому свою долю, і тим, які вірили йому, не помилившись у своїй вірі. Кроки мого товариша були виважені, спокійні. Ми часто, бувало, звіряли один одному свої думки. Його в НАОМА поважали і любили студенти, педагоги кафедри, його любили колеги-педагоги багатьох академічних кафедр, і коли він дивився людині у вічі, то його погляд був щирий, відчувалося, викликає довір’я, не затаює ані крихти зла; той погляд, підтриманий, як правило, жартом, властивим для Джулая гумором, упорядковував простір взаємної поваги.

Мої народжен

СВІТЛА ДОЛЯ ХРИСТИНИ КИШАЛЕВИЧ-КАЧАЛУБИ

Стельмащук Галина. Христина Кишакевич-Качалуба. Корені роду, спадкоємність поколінь, художня творчість. – Львів: Апріорі, 2018. – 316 с.; іл.

  Справжньою радістю для істориків мистецтва, художніх критиків, цінним набутком для їх практики був вихід у світ фундаментального довідника-покажчика про українських мистців, які у зв’язку з політичними ситуаціями змушені покинути Україну і прийняти вибір емігрантів. Повернення для них не могло відбутися: їх чекали сибірсько-мордовські каторги. Майже усі здобували освіту за межами рідної землі, дехто зі старшої генерації – у художніх інститутах України. Книга Стельмащук одразу стала раритетом, зникла з полиць у книгарнях.

Іва Павельчук. Ювілейна виставка живопису. ПАСІОНАРНІСТЬ. Олександр ФЕДОРУК

Українська художниця Іва Павельчук народилася в Києві 16 травня 1968 року. Працює в галузі сучасного мистецтва та щорічно виставляється з1988 р. Від 2007 викладає у ВНЗ України, 2010 захистила кандидатську дисертацію (PhD in Arts), 2011 присвоєно звання доцента. До експозиції «Пасіонарність» увійшло 100 полотен, створених впродовж 1986–2018-х років, в тому числі із приватних та музейних зібрань України. Представлений доробок ознайомлює глядача з ключовими образами двох основних періодів: неосецесії (1986–1994) та абстракції (1995–2018), демонструючи послідовність творчої еволюції та органічний зв’язок, що історично утворився між абстракцією та дизайном. Картини Івипавельчук зберігаються в музейних зібраннях: Національного музею Тараса Шевченка, Національнго музею «Київська картинна галерея», Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара», Східно-Казахстанського обласного музею образотворчих мистецтв імені родини Невзорових; муніципальних збірках: Дирекції виставок України НСХУ, Асоціації Арт-галерей України, паризькому Фонді сучасного українського мистецтва «Фенікс».
    За 30 років виставкової діяльності було проведено 20 персональних виставок та понад 100 мистецьких проектів в Україні та Європі. Бібліографічний список художниці нараховує понад 80 мистецтвознавчих рецензій у періодичній пресі, фахових іноземних та вітчизняних каталогах і довідниках, у тому числі, у виданні «Історія української культури». Живопис для Іви Павельчук виявився не просто фаховим покликанням, а й доленосним суспільним призначенням, яке допомогло розкрити потужний педагогічний потенціал, власне громадське ставлення до актуальних проблем сучасності та почуття національної пасіонарності.

ПОЗИЧЕНЕ СЬОГОДНІ ВІДДАВАТИМЕМО ЗАВТРА!​ Олександр Федорук

УКРАЇНСЬКА МИСТЕЦЬКА СПАДЩИНА. ЧИ НАВЧИЛИСЬ МИ ЇЇ ШАНУВАТИ? Олександр Федорук