Культурний ландшафт: роздуми про київську ситуацію

Золоті ворота. Київ.
Сучасний вигляд

Культурний ландшафт у широкому розумінні є палімпсестом Землі. Він є вторинним ландшафтом, створеним за рахунок людської діяльності, й опрацьовує природні та історичні реалії. Через систему культурно-мистецьких нашарувань та сумарну колективну пам’ять і відповідальність у ланцюзі історії культурний ландшафт перманентно формує простір людського існування. Культурний ландшафт дає можливість цілісного сприйняття об’єкта у зворотній перспективі часу. П. Чистяков, учитель, рисувальник, писав: «Людина тримається сучасним, а живе майбутнім, виходячи з минулого». Цей вислів увібрав у себе квінтесенцію ролі антропологічного фактора у взаємодії з культурним ландшафтом.
Кожне місто є не застиглою абстракцією, а живим організмом, де пульсує культурна пам’ять. І вона закріплюється в архітектурно-просторових рішеннях та дизайні середовища. Спробуємо досить пунктирно розглянути культурний ландшафт Києва. Зосередимося на деяких проблемах збереження, комплектації та презентації його образу.
Мої підступи до теми культурного ландшафту були довгими. Усе починалося ще з дитячих переживань. До скверу біля Золотих воріт мене часто приводили тато чи бабуся. Подовгу сиділи ми тут, дивлячись
на шляхетні сиві руїни. Їх образ міцно зайшов у
мене. Згодом я зрозуміла, що пам’ять закарбувала «справж­нє», і це стало відправною точкою формування персонального смаку.

Архітектура сучасності
і минулого на Вознесенському узвозі. Київ

Настав 1982 рік. Умираюча ідеологія комунізму потребувала свят. Тож був призначений 1500-літній ювілей Києва. Над старими руїнами Золотих воріт звели новий макет. Цією підробкою нам усім підрізали пам’ять, запропонувавши історичну фальш. Заради композиційної рівноваги в маленькому Золото­ворітському сквері підмінили логіку топографії міста, а саме – розвернули фасад брами в бік собору Св. Софії. Так ми і живемо, з парадним виїздом з міста, а не в’їздом.
Утім, найстрашнішим є те, що реконструкція була зроблена незворотним методом. Це означає, що навіть коли буде усвідомлено, що ховати історичні руїни не можна за імітаціями, то в цьому разі мало що можна буде зробити. Сумно, бо є величезний європейський досвід, як працювати з руїнами, консервувати їх, укріплювати, вкривати скляними конструкціями.
Якщо середовище міста є його текстурою, то стратегія імітаційних реконструкцій, яка навалилася на Київ, прочитується зараз із безліччю культурологічних та архітектурних помилок. Це значною мірою торкнулося «новобудов у традиції», якими вкривають Київ останні тридцять років. Імітація декоративного оздоблення, яке зовнішньо нагадує бароко, виявилася не більш ніж блідим віддзеркаленням стилю. Хоча можна було йти шляхом мистецького освоювання спадщини.
Київ довго тримав своєрідну ауру затишку і, якщо завгодно, провінційності. Треба уточнити, що провінційність у цьому разі розуміється як показник комфорту та камерності. Гуманне містобудування було ознакою київської архітектури, яка у своїй основі завжди орієнтувалася на унікальне природне середовище. Доволі повільний та поміркований розвиток містобудівної політики в центрі Києва за радянських часів теж тримав масштаб забудов, співмірний людині. Агресивно прорвалася в небо лише «Батьківщина-Мати», як ідеологічний контрапункт уже існуючим вертикалям: Софійській та Лаврській дзвіницям.
У 1990-х рр. означився рух антропологічних пластів. Пострадянський капіталізм почав вичищати комунальні квартири центру, де зазвичай жили кияни в кількох поколіннях. Вектор руху був у напрямку периферії, тоді як у великі квартири колишніх прибуткових будинків заселялися нові обличчя. І почалася вакханалія з євроремонтами, про які Європа й не здогадувалася.
На фасадах старих будинків, оздоблених ліпниною та скульптурою доби еклектики та модерну, як прищі на шкірі молодого та нерозумного покоління, почали набухати пластикові балкони. Логіка домінанти приватних інтересів у спільному будинку з грамотно розробленим фасадом демонструвала цивілізаційне дикунство. Ця тенденція, як корозія, досі дожирає історичні фасади. Наше око, яке потребує концентрації на деталях (і київська архітектура до того привчала), зараз натикається на балконно-віконний хаос.
І не треба витрачати час на пошук законів щодо збереження історичного обличчя міста. Не допомагають і металеві таблички – «Пам’ятка архітектури». На тлі Європи ми справді залишаємось унікальною нацією, де ще треба захищати пам’ятки від населення. На обличчі міста рубці та шрами, зроблені нашими ж руками. І ми, кожен власник самодіяльного балкона, карниза, вікон у старому будинку, є співучасниками руйнації цілісного об’єкта.

Панорама центру Києва

Розмаїття смаків та статків балконів у приватних помешканнях старого Києва контрастує з балко­нами-«жебраками», якими опікується держава. З них, як сльози, падає каміння. Один з них – у Націо­нальній науковій медичній бібліотеці, колишньому маєтку меценатів Терещенків на вул. Л. Толстого, 7. Зверніть на нього увагу!
Читаючи АРХІТЕКТОНІКУ міста, розумієш, що воно порізане на шматки. Шпалерна забудова, коли фасади будинків перетікають з одного в інший, розповідає не тільки про мозаїку стилів та епох, які працювали над довжиною вулиць, а про те, яка точиться боротьба, щоб «урвати» територію чи будинок. Держава та приватний бізнес не виглядають партнерами в реалізації мети – збереження цілісного образу міста, куди б делікатно входили сучасні будови. Хоча сама по собі ця мета, звичайно, більша та важливіша за всі локальні змагання та суперечки. Тим більше, що перед очима є досвід трансформації європейських міст.
Старі будинки, де працюють бюджетники, виглядають занедбаними. Відповідь проста: немає фінансування. Але щоб почистити фасад від пилу, поновити фарбовий шар, зашпаклювати віконниці та помити вікна, грошей багато не треба. Таке слово, як ПРОФІЛАКТИКА, не часто вживається в нашому архітектурному словнику. Ми давно не співаємо «до основанія, а затєм», але так діємо. «Легше двері, вік­на замінити», – думаємо ми. «Важливіше оригінальні двері, вікна зберегти», – думають європейці.
На Львівській площі за радянських часів було зведено Торговельні палати та Будинок художника. Їх посаджено у фактуру міста ХІХ ст. На зламі 2000-х рр. тут вигнали каркас споруди для Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Правові колізії не дали можливості закінчити будівництво. Зараз це нагадує декорацію з фільму жахів чи бойових дій на Сході України. Торговельний центр на протилежній стороні виріс як гриб на мок­рому місці, тобто замінив собою фонтан та безпардонно задником закрив панораму прилеглим будинкам. Знайдіть пару хвилин. Зупиніться тут, подивіться та проаналізуйте, що ви бачите. Як так сталося, що ми змушені мати в такому вигляді одну із центральних площ міста? Середовище вказує: нас привчають бути естетичними дикунами.
Свого часу, коли навчалася в Київському державному художньому інституті (нині – НАОМА), на лекціях з архітектури професор Ю. С. Асєєв не раз нам повторював, що професія архітектора, крім набору фахових знань, передбачає високу внутрішню культуру та моральність. Поганий архітектурний твір не можна скласти у фондосховище. Він стає складовою міського простору, відповідно, це може паплюжити смаки «потенційних глядачів» – мешканців.
У 2001 р. ми з Ю. С. Асєєвим розмовляли про Київ і його майбутнє. Хочу зупинитися на кількох акцентах, зроблених ним: «Образ Києва має створюватися людьми, які народилися в ньому, жили, звикли та знають його. Тут є багато рис, які підказують, як Київ зробити київським. Я кажу не про стиль, а про урівноважений образ. Це є сутністю. В Києві виразний рельєф, і тут величезні паркові зони. Це необхідно зберігати. Те, що відверто лякає, це тенденція вверх. Будувати будинки-башти в центрі Києва не потрібно. Тим більше, що є реальний вихід. Бажаєте будувати високі та великі будинки, переступіть на Лівий берег» [1].
У Києва на зламі тисячоліть був шанс, дарований унікальним ландшафтом, – піти шляхом, де б правий берег Дніпра зберігав атмосферу історичного міста у дбайливому стані, а полігоном для архітектурних інновацій став би лівий. Тоді б проявилися таланти зберігати, утримувати, реставрувати, консервувати, доповнювати з талантами творити нову стратегію міста з цікавою та якісною сучасною архітектурою, яка б мала далекоглядні послання в майбутнє. Таким був заповіт справжнього знавця Києва М. Кундера у книзі «Порушені заповіти», де він блискуче проаналізував, у чому сутність феномена частих порушень заповітів. І ми пішли цим шляхом.
Те, що склалося з культурним ландшафтом Києва за роки незалежності, виглядає суцільною трагедією. Будемо відвертими із самими собою. Ні за часів німецької окупації, ні за роки радянської влади такого агресивного наступу на ландшафт та культуру Київ ще не знав. Ми живемо в ситуації, коли амортизується все, що можливо доамортизувати, і водночас із цим з неймовірною швидкістю зводяться хмаро­чоси у видраних з тіла міста паркових зонах та дворах. Хмарочоси дедалі щільніше чешуть хмари в центрі міста. При цьому за останні роки тенденція погіршилася: хмарочосне будівництво Києва початку 2000-х тяжіло до фалічних башт, виправдовуючи максимум витиснутих грошей з мінімуму квадратних метрів, а в останні роки наступ пішов широким фронтом, і тепер ми маємо довжелезні хмарочоси, які перекривають значні панорами міста. Історія про пейзажі з пагорбами відходить у минуле.
Слід пам’ятати, що в цій ситуації є кілька «але». По-перше, діє принцип «на авось» щодо безпеки людей. Споруди, де поверховість перевищує 24 поверхи, є абсолютно незахищеними в разі виникнення пожежі. Хоча в цих будинках передбачено на верхніх поверхах спеціальні простінки для перебування людей під час пожежі, але протипожежні гелікоптери ще не передбачені в самій рятувальній службі. По-друге, ми розуміємо, що в європейських столицях земля в центрі міст теж є дорогою. Дивлячись на Флоренцію з пагорбів, розумієш, що за глухими фасадами криються квітучі сади. Проте нікому не спадає на думку, що на цьому можна заробити гроші, загнавши у клумби хмарочоси. По-третє, місто як живий організм повинно оновлюватися. Цього ніхто не заперечує. Але порівняємо естетику, якість, кількість, розташування новітньої архітектури в Римі, Берліні, Парижі, Копенгагені з тим, що зроблено останнім часом у Києві. Там теж збільшується кількість населення, там також змінюється соціальна та економічна ситуація, але там новими входженнями продовжує формуватися культурний ландшафт. А ми стоїмо на позиції, коли навіть термін цей не вживаємо, бо в нашому контексті він повністю втрачає сенс. І четверте, уже настає час усвідомити, що Київ стає містом, некомфортним для життя та нецікавим для зовнішнього туризму.
Проїхавшись заржавілим трамваєм по вул. Глибочицькій, кульгаючою маршруткою по вул. Є. Коновальця, пройшовшись латаним асфальтом по вул. Кловській, увесь час натикаєшся оком на неприємно з’єднані деталі. А в деталях, як відомо, криється великий зміст. Виникає стійке почуття обурення від запропонованих безталанних, але дорогих
хмарочосів, які творять середовище неспокою та конт­расту з навколишніми будівлями, залишками природи та пропорціями людини. Місцевий дизайн середовища комбінує ілюзії із серіалів про шалені гроші в поєднанні зі сільським гламуром.
Може, пора прокинутися всім! Тим, хто продовжує боротися «на останніх рубежах» за образ Києва, тим, хто живе й не бачить його, і тим, хто бачить у ньому лише свій бізнес-інтерес. І прокинувшись, об’єд­натися, вступити в діалог. Бо життя міста довше за наше, воно впустило нас у свої обійми. Місто як об’єкт не може себе захищати, прибирати, реставрувати; це роблять суб’єкти, якими є ми. Але рух суб’єктів не взаємодіє. І в цьому бачиться одна з головних проблем київського сьогодення.
Не станемо чекати часу, коли Сатурн почне пожирати своїх дітей. Спробуємо мислити категоріями колективної свідомості: попереду величезна робота вже не зі збереження, а з порятунку Києва. І щоб ситуація, коли всіх накрив Covid-19 і кожний опинився ізольованим від навколишнього середовища, у майбутньому не призвела до того, що комфортніше буде сидіти вдома із закритими гардинами, аби не бачити жахи міста, що поглинає людяність.
Наведемо кілька прецедентів, як влада взаємодіє з народною волею. У 2015 р. Дж. Кунс за домовленістю з мерією Флоренції встановив свою скульптуру «Плутон і Прозерпіна» на площі Синьйорії. На тлі кладки Палаццо Веккіо та поруч з великими зразками Відродження (хоча і в копіях) його оригінал блищав вульгарним золотом. Цей дратуючий блиск, звичайно, було використано навмисно – на контрасті до патини сторіч, щоб збудити. Але тонко реагуючі на несмак флорентійці підняли гучний протест. Незважаючи на те, що Кунс готовий був залишити скульптуру місту, мер змушений був відмовити американському мистцеві в його багатомільйонному подарунку.
На околиці Ставангера (Норвегія) тунель завертає крутим рогом. Коли почалося його будівництво, то вихід з одного боку мав би зруйнувати схил, на якому каталися на санчатах діти. Батьки разом зі своїми дітьми вчинили страйк. І до їхнього голосу прислухалися. Попри те, що з економічного погляду тунель виявився значно дорожчим, дітям залишили їхній об’єкт розваг, а автомобілістам повісили знак: «Обережно, крутий поворот».
«Увагу кожного норвежця привертає, що Київ перебуває від Осло на відстані недовгого перельоту. Проте спосіб мислення, політична культура й побут там разюче відрізняються від того, до чого звикли ми. Водночас швидко розумієш: чим глибше занурюєшся в історичні часи, тим більше віднаходимо спільних рис» [2, с. 5] – так починається книга Г. Чйона «Русь вікінгів».

Панорама новобудов у центрі Києва

Якщо нам зараз почати вибудовувати спільні риси, то це б стосувалося не стільки конкретних предметів, СКІЛЬКИ СТАВЛЕННЯ ДО ПРЕДМЕТА. Насправді не все так складно. Є історія, і її треба не обігравати, імітувати чи маніпулювати нею, а працювати з її сутнісними речами. Є ми, і наші пропор­ції та сенсорні здібності не змінюються зі швид­кістю техніки та технологій. Тож міряти гармонію із зовнішнім світом залишилося чим. (Акрополь і тепер сприймається дивом архітектурної гармонії. Щороку на ньому вручається European Prize for Architecture). А ми, як носії та творці культури, тобто суб’єктивна реальність міста, опинилися в ситуації свідків чи учасників руйнації історичного міста та некоректного вторгнення в його структуру сучасної архітектури, яка в київській версії демонструє парад бездарного. Об’єктивна реальність міста, його ландшафт рефлектують на прояви нашої культури. Синтез цих начал відтворює специфіку культурного ландшафту, що є об’єднуючим елементом історії, сучасності, прийдешнього.
Мені б дуже хотілося помилитися у своїх оцінках і знайти компетентного фахівця, який би заперечив такому баченню й переконав: «Ні, все добре». І до цього додались би аргументи…

Примітки

  1. Сом-Сердюкова О. У пошуках втраченого образу. Дзеркало тижня. 2001. 19 серпня. С. 14.
  2. Чйон Г. Русь вікінгів. Ставангер : Saga Bok, 2009. 216 с.