Еволюція гедоністичних потреб у живописі Дарини Момот

Дарина Момот
Карантин 26 березня, 2020
Планшет, олія

Дарина Момот – молода українська художниця, творчість якої можна з упевненістю охарактеризувати західним симбіотичним мистецьким поняттям «artist». Її доробок, незважаючи на відносно нещодавно розпочату кар’єру, вже сьогодні становить значну кількість живописних робіт, артоб’єктів та інсталяцій, у яких авторка сміливо міксує техніки, стилі й медіа. Утім, основний масив творів мисткиня виконує саме в живописній техніці. Момот надає фігуративному, немовби обридлому сумуючому глядачеві, живопису особливого статусу недоторканності. У її виконанні він більше не здається чимось на кшталт туги за довершеністю візуальної культури минулого й водночас не сприймається як одноразова Instagram-світлина, яку сліпо наслідує тиражне інтер’єрне мистецтво.

Дарина Момот
Карантин 16 квітня. Зум, 2020
Планшет, олія

Момот є обличчям молодої української артсцени, що наразі зайнята руйнуванням мистецьких і соціальних стереотипів про те, яким має бути актуальне мистецтво сьогодні. У виставковому проєкті «Гедоніст» авторка зосереджується на показі нової реальності, що виникла зненацька й повністю змінила хід досі розміреного життя. Живописний цикл своїх «гедоністів» Момот розпочала ще в січні 2020 р. як передчуття глобальної перепрошивки людства, що сталася через пандемію. Серія «Гедоніст», яка нині демонструється Дариною вперше, не лише підкріп­лює усталені уявлення про те, що культурна революція випереджає соціальну, а й спонукає глядачів до критичного осмислення колективного щоденникового художнього запису.
Дарина творить на перетині новітньої філософії і соціальної критики, використовуючи техніку «олія на панелі». Органічно вплітаючи в графічну схему пастозні елементи, що вкупі створюють дисгармонію, мисткиня віднаходить «завершеність» і новий контекст для свого висловлювання. У вибраній кольоровій гамі домінує сірий колір, підкреслюючи дивакувате зіставлення графічних ліній і акцентуючи на яскравості живописних плям.

Дарина Момот
Карантин 18 травня, 2020. Фрагмент
Планшет, олія

Момот поєднує філософське уявлення про гедоністичні потреби з фрагментами впізнаванних візуальних символів західної культури, що найбільш вкоренилися завдяки естетиці Instagram. Кожен її твір є фактичним відбитком сьогодення суспільства споживання.
Сама художниця неодноразово наголошувала на тому, що серія «Гедоніст» для неї – не тільки результат інтелектуальної праці й мистецького акту, а й психотерапевтична практика. Момот апелює до ідей насолоди, щоправда, наголошує на тому, що його античне клішоване розуміння породжує майбутнє відчуття порожнечі й хронічного невдоволення.
Авторка конструює портрет гедоніста епохи Glovo, iPhone і блогерів, підводячи до думки, що діонісійський екстаз таки не зможе повернути почуття пов­ноти життя, утраченого людиною назавжди після вигнання її з Едему. Сп’яніння чи хвилинне забуття, любовні девіації, розкіш чи адреналінова залежність. Усе це розбивається об істину: «Щастя не залежить від жодного зовнішнього чинника. Це стан душі, який досягається шляхом підкорення тривожного розуму». Естетичний гедонізм, що фіксує Момот, прагне до нових гострих вражень і абсолютної насолоди, та не знаходить їх у житті, адже все має свої обмеження.
Еволюція її нової серії виражена тяглістю робіт від лінійних зображень до майже мурального типу портретів. Цикл «Гедоністи на карантині», що є частиною серії, демонструє, як змінюються цінності й сприйняття насолоди залежно від пережитих катаклізмів.
А втім, з одного боку, людина вільна сама обирати якість свого життя. Та суспільство споживання породжує запрограмовану невротичну особистість, що піклується насамперед лише про свої зручності, має завищені вимоги до оточення, унаслідок чого переживає глибоку духовну кризу, яку підживлює регулярне позитивне підкріплення слабкостей.
Етична позиція Момот співзвучна з думкою французького філософа Ж. Бодрійяра, який уважав, що видимий достаток старанно маскує ціннісний дефіцит і культурну порожнечу. Виходить, ми живемо у світі задоволень без задоволень, тобто у світі їх симулякрів. Водночас мисткиня не ставить маркування, доб­ре чи погано бути гедоністом. Адже сьогодні знайти людей, які були б абсолютно байдужими до питань власного комфорту, майже неможливо. Інша річ, гедонізм повинен бути «здоровим», а інакше (віддамо належне Епікуру) – насолода переросте в залежність, призводячи до страждань і розпаду особистості.
Поле психології, що підживлює актуальне мистецтво, дозволяє Момот поручити й іншу важливу проблему – ангедонії (неможливості отримувати задоволення). Ангедонія є логічним наслідком для
спраглого до насолод суспільства споживання, орієнтованого на псевдозадоволення через стереотипізацію мислення. «Гедоністи» Момот не виглядають такими, ба більше – на їх обличчях прочитується тотальне невдоволення і втома від сурогатних радощів. Тема ангедонії надзвичайно злободенна для людей пострадянського простору. Тривога як форма мобілізації гарантує вторинну вигоду, що, поки ти страждаєш, нічого гіршого вже не станеться. Інший бік культу насолод – контрзалежність від них, спроба вимушено покарати себе самостійно, побоюючись розплати долі.
Новою серією Момот декларує ідею, що гедонізм сьогодні, на рівні з іншими суспільно-філософськими питаннями, являє собою цілий дискурс. Він не лише містить у собі еволюцію насолод, а й актуалізує їх роль та наслідки в житті людства.

Культурна спадщина української еміграції

Нещодавно в залі аукційного дому «Золотое сечение» завершилася виставка «Мистецтво художників-емігрантів ХХ століття». До експозиції ввійшло понад 30 творів В. Хмелюка, Д. Бурлюка, О. Грищенка, М. Кричевського, О. Ісупова, М. Ісаєва, Л. Ковальського, С. Левицької та інших художників, чиї імена сьогодні широко відомі у світі. Створено їх було впродовж 1900–1980-х рр. Живописні та скульптурні композиції куратори збирали з приватних колекцій не тільки в Україні, а й у Франції, Німеччині, Нідерландах та США.

Нещодавно в залі аукційного дому «Золотое сечение» завершилася виставка «Мистецтво художників-емігрантів ХХ століття». До експозиції ввійшло понад 30 творів В. Хмелюка, Д. Бурлюка, О. Грищенка, М. Кричевського, О. Ісупова, М. Ісаєва, Л. Ковальського, С. Левицької та інших художників, чиї імена сьогодні широко відомі у світі. Створено їх було впродовж 1900–1980-х рр. Живописні та скульптурні композиції куратори збирали з приватних колекцій не тільки в Україні, а й у Франції, Німеччині, Нідерландах та США.

За словами куратора М. Василенка, завданням проєкту було показати, що полотна, написані художниками в еміграції, представляють музейну цінність і тепер інтегровані в історію національної культури, яка ніколи не обмежувалася державними кордонами.

ХХ століття стало часом соціальних, військових та революційних потрясінь, що відбилося в мистецтві і спровокувало кілька хвиль еміграції української інтелігенції. Перша хвиля пройшла на самому початку ХХ ст. Саме тоді до Парижу, центра сучасного європейського мистецтва, потрапив О. Грищенко – живо­писець, письменник, мистецтвознавець. Сьогодні його роботи в постійній експозиції провідних музеїв світу: Національного музею сучасного мистецтва (Париж), Королівського музею (Копенгаген), Музею красних мистецтв (Монреаль) та ін.

На виставці презентовано пейзаж О. Грищенка «Рокбрюн-сюр-Аржан», написаний у 1930-х. У композиції простежується захоплення автора кубізмом, зокрема, творчістю П. Сезанна. О. Грищенко майстерно володів кольором, за що французькі колеги нерідко називали його українським розбійником. На батьківщину він так і не повернувся, але й далі позиціонував себе як український мистець. Наприкінці 1950-х рр. він навіть видав автобіографію під назвою «Україна моїх блакитних снів».

Серед живописців, які переїхали жити до Парижу на початку ХХ ст., були одесити, зосібна Е. Гіршфельд, котрий здобув освіту в Мюнхені й почав кар’єру у Франції, ставши постійним учасником салонів живопису, та М. Корочанський, чиєю творчістю цікавився весь французький уряд, замовляючи в нього твори.

Живописець і графік С. Левицька, родом з Херсонської області, потрапивши до Парижу в 1905 р., продовжила навчання мистецького ремесла й досить швидко стала активною учасницею художнього життя столиці Франції. Тодішні критики натхненно відгукувалися про її графіку і живопис, а виставки Левицької проводилися в Берліні та Празі. В експозиційній залі показали її роботу «Натюрморт з фруктами», у якій простежується захоплення мисткині пізнім модерном, але водночас є глибока відданість традиції українського малярства.

Наприкінці 1910-х емігрував і художник М. Ісаєв. У Сербії він працював як декоратор: копіював візантійські фрески. Пізніше художник переїхав до Парижу, де активно виставлявся, співпрацював з різними виданнями. Автор домігся помітного успіху як сцено­граф та ілюстратор. Його полотно «Натюрморт з устрицями» є одночасно ніжним класичним натюрмортом у пастельній гамі й виразною формою з використанням контрастного контуру, спотвореної перспективи, які можна зустріти у творчості французьких постімпресіоністів, а пізніше й фовістів.

У 1910-х активно розвивалося авангардне мистецтво і художники почали співпрацювати з літераторами й театральними діячами, ставати сценографами та ілюстраторами. Одним з таких був В. Бобрицький. Він брав участь у кількох авангардистських об’єднаннях як журналіст; як художник працював у виданнях «Театральний журнал» і «Шляхи творчості». Брав участь в оформленні фойє Харківського цирку та Будинку акторів.

Після одруження на Л. Третьяковій, колишній дружині харківського художника В. Єрмилова, у 1919 р. він емігрував до Туреччини, а через кілька років – до Нью-Йорку. Маючи досвід роботи в театрі, там він зайнявся сценографією, пізніше перейшов на прикладну графіку і розробляв рекламу. Працював ілюстратором дитячих книг, малював плакати. Його запрошували найпопулярніші періодичні видання: Vanity fair, New Yorker, Vogue, Harper’s Bazaar. На виставці представлено полотно художника «На ринку», написане в 1930-х рр. Експресивна робота, яка зображує умовні, стилізовані жіночі постаті, що торгують. Абстрактна картина захоплює жвавістю екзотичного ринку й композиційною ритмікою. У ній автор сміливо переосмислює африканські мотиви, популярні в 30-х рр. ХХ ст. в американському і європейському живопису.

Багато років у США проживав і художник, якого називають «батьком футуризму» і з чиїм ім’ям пов’язують розвиток українського авангарду, – Давид Бурлюк. Він поїхав навчатися до Королівської академії мистецтв Мюнхена, потім в ательє Кормона в Парижі. Згодом Бурлюк перебрався до Нью-Йорку, де назвав себе американським Ван Гогом.

На виставці представлено дві картини легендарного мистця, створені ним в 1950-х рр., – пейзаж і портрет. Багатофігурна композиція «Сюрреалістичне товариство» написана в експресіоністичній манері з характерною для автора іронією. Художник зберіг вірність футуризму і в більш пізніх своїх полотнах.

Наступна хвиля еміграції українських художників пов’язана з трагічними подіями 1920-х рр., коли УНР втратила незалежність. Нова влада почала посилювати тиск у художньому відтворенні дійсності, а пізніше й умови життя стали нестерпними. Штучний Голодомор 1932–1933 рр., втрата державності, цензура та інші соціально-політичні чинники змусили багатьох авторів переїхати в Західну Україну, а невдовзі і в країни Європи.

У рядах емігрантів були також представники легендарної династії художників В. і М. Кричевські. Перший, котрий був художником, архітектором, засновником українського архітектурного модерну, автором однієї з найзнаковіших споруд в Україні початку ХХ ст. – Будинку Полтавського земства, який став віхою нового архітектурного стилю, переїхав до Німеччини. Його старший син, М. Кричевський, закінчив художню промислово-декоративну школу в Празі, а потім переїхав до Парижу. Він працював у стилі постімпресіонізму, передаючи в картинах емоцію, рух світла і складні тональні переходи. Його творчість є продовженням низки мистецьких пошуків українського символізму й пізнього імпресіонізму. На виставці представлено ліричний пейзаж М. Кричевського «Дворик в Провансі», написаний у 1930-х рр.

Друга хвиля еміграції негативно трактувалася радянськими художніми критиками. Вони позиціонували інтелігенцію, що виїхала, як зрадників, заперечуючи факт, що аполітичному або націоналістично орієнтованому мистцеві було складно не просто творити, а іноді й зберегти життя в умовах червоного терору.

Третя хвиля еміграції почалася наприкінці 1930-х рр., коли в Західній Україні розпочалася боротьба проти тоталітарної влади. Багато місцевих художників, як і інших представників інтелігенції, боролися з новою владою в рамках УПА. Після поразки вони були змушені виїхати з країни. Серед них був і художник В. Хмелюк. Освіту він здобув у Кракові та Празі. Своїм напрямом мистець обрав постімпресіонізм. До експозиції включено натюрморт художника, написаний в 1960-х, коли він уже мешкав у Парижі. У цій роботі відчуваються етнографічні мотиви та захоплення мальовничими експериментами модерну.

Виставка «Мистецтво художників-емігрантів ХХ століття» знайомить глядача з трьома десятками українських художників, які через соціальні, політичні та економічні причини, у пошуках близького їм творчого середовища виїхали з України й успішно творили в країнах Європи та США. Ідея проєкту – показати, як розвивалося українське мистецтво за межами України, завжди залишаючись частиною національної культурної спадщини.